Лампен-пролетариат

Шалом бендерам, хунта жыдам. У нас постоянно как у тех Стругацких, только наоборот – суббота начинается в понедельник, но лучше такой шаббат, чем никакого вообще.

Итак, был день какой-то. И Б-г сказал, что это суббота, и жыд сказал: «Хорошо и хорошо весьма». И с утра поехал на своем экономичном велосипеде с электромоторчиком, заряжающемся от кручения педалей («маца-ціклет», как его ехидно называет бендера), на базар за зеленью. Потому шо в святой жыдобендеровский субботердей в каждом жыдобендеровском доме должен быть свежий укроп.

Бендера, довольный шо временно здыхался братского богоизбранного народа, выключил в телевизоре гнусный ебальник Киселева со свежими новостями о третьем месяце празднования Масленицы в Хакасии, где к концу апреля радостные россияне, бесконечно прощаясь с зимой и поддерживая Путина, начали жечь уже чучела деревень. Подключил приставку «Денди-Юниор», воткнул лицензионный картридж «Баттлесити» и дошел до того радостного места появления «тигров», которые можно завалить только щелкнув по ним пять раз прямым попаданием. Ну и тут – кто вам испортит такую прекрасную субботу? Жыды, конечно.

— Ну шо, блять, апять? – раздраженно спросил бендера, натаптывая джойстик, – Шо знову трапилось? Гусака злого побачив? Шо за наполоханий внєшній вид – пейси козирьком назад?
— Там эти, ваши приехали… — задыхаясь проговорил жыд.

Бендера вздрогнул, получил в свой танк снаряд, потерял жизнь и восстановился под торжествующее «парам-па-парам» в точке респауна.

— Шо? Одарка Карпівна? Вона ж вроді померла на Восьме березня, подарок зробила к своєму жєнському дню… От тиж, в рот його їбать, нихуя собі вихадниє удалісь…
— Да при чем тут ваша бывшая теща? – взвыл жыд, – Там шахтеры приехали! С украинскими флагами!

Бендера оторопел, тыцнул паузу на джойстике и внимательно, как зондеркоммандо, посмотрел на жыда.

— Ти зі свого жидосіпеда головю на парєбрік не падав, Янкелю?
— Да какое там, мусье Остап Тарасович! Хотите – перекрещусь?

— Нє-нє, то не треба робить, Бог може ж і побачити. Та нє… ну, які ж то шахтьори? То хуйня якась з під-землі видерлась. Може мєтростроєвські за кансєрвами та жінками повилазили? Кажуть, шо їх ціле плем’я живе в схроні на «Львівській Брамі», хочуть вже там офшор підземний робити, з конституцією та незалежністю. Їх, блять двадцять років виколупують комбайнами, а вони тіко глибше загрібаються та гирчать люто звідти. Навіть слоган собі видумали: «Львівська Брама» — остання брама незалежності Києва! Нехуй шастать!»

— Ну шо вы ерунду несете, Остап Тарасович, — плачущим голосом проговорил жыд. – Какой Львов, какой Брама? Натуральные шахтеры с касками. Донбасские. Только с флагами Украины. У одного такой большой флаг был на телескопической удочке, что он с ним не мог даже в общественный туалет зайти. На коленях, как в храм заползал — и то не пролезло! Знаете этот общественный туалет который в конце парка Славы и в начале Лавры? Шахтер хотел туда по нужде, но боялся оставить флаг на улице, потому что его могли украсть другие шахтеры… Он даже меня попросил подежурить этот флаг, когда понял, что я не шахтер!

— А ти хоч раз на шахті був? — спросил жыда бендера после короткого молчания.
— Та шо вы такое несете? Я из приличной семьи! – обиделся жыд.
— Ну то слухай мене, жиде, — сказал бендера, снимая мазепинку, окуляры и откладывая джойстик.

***
Був в мене дід. Василь Єгорович. Народився він в селі Архангєльскоє, Старооскольского повяту Бєлгородськой області, десь на Кацапщині, на північ від нашого Харківа. Як дід став хлопцем, то поїхав вчитися на геолога в Курськ. На лісапеді поїхав. Але не на файному жидоциклі з акумуляторами, як в тебе, Янкелю, а на такому, шо треба ногами в кирзових чоботах педалі товкти, по хуйовим кацапським дорогам. Шо прокладуються методою «колонну танков КВ-2 пад камандой майора Насруддинова прогнать через лєс два раза туда и абратна, шоб було двухрядное двіженіе па трассе стратегіческава значенія».

Савєцькой Родіне тоді потрібен був ядерний щит, тому діда вивчили не на аби якого геолога, а такого спеціяльного, шо шукає рєдкозємельні урани з плутоніями – шоб робить потім з того атомні бомби та інші корисні в таталітарном общєствє речі. А як геолог в решті-решт знайде той уран, то його ніхто копати сука не хоче. Бо копалина ця корисна, але тіко не для здоров’я. Спочатку ті камунягі, блять, волають на всю одну-шосту планети: «Где, где же єтот бєсценний уран? Ищіте! Все вакруг ищіте!» – а як хтось раптом його знайде, то вони натягають свинцьовий пратівагаз: «Сам нашол – сам и копай». Такшо дід ще й на шахтаря вивчився, бо Партія сказала: «Нада!», а Родіна сказала: «Вісімсот карбованців на місяць і малако бєсплатна!»

Тренірувацця в копанні урана його послали в місто Табошар якогось Ленінабацького повяту, що зараз розташований у незалежній країні Таджикистан. А коли дід натренірувався управлять підземним харвестером так, шо Атрейдесам й не снилося, та почав вже трохи світитися від радіації у патьомках, переслали його в славетні Жовті Води, де уран був якийсь більш корисний для савецького народу – з ментолом, чи шо лі?

Помер дід в 54 роки, косвєнно від променевої хвороби. Чому косвєнно – тому шо моцний був дід, ніяк не хотів помирать у законні мєдіцинські строки у лікарні, и довидєлувався в трудовому ентузіазмі до того, шо замапорочився від бєлокровія вранці, йдучи з хати на роботу в свою уранову копанку, впав на сходах сталінки без ліфту, прокотився пару прольотів униз в параднякє на вихід та розкроїв собі скроню.

Партія і Правітєльство провели його по коммунальним втратам, а не по бойовим. Тому шо до роботи він в той день не добрався, і був без каски, а якби добрався – то був би в шахтьорской каскє на голові, згідно ТБ, а значить голова би від променевого памороку не постраждала. І помер би дід тиждень-два по тому від променевої хвороби в шпиталю, як положено та написано в інструкції, а не в рамках хатньої самодєятельності.

А так – ну, не пощастило. Нє фартануло савецкаму шахтьору.

Лікарі, шо його розтинали по смерті, сказали шото тіпа: «Йобаній пиздец, как єто может бить?» і повтікали з жахливого міста Жовті Води у екологічно здорове місто Кривий Ріг, де навіть малесеньки котики безпечно лямкають рожевими язичками з калюж на вулицях чистий скіпідар.

***
— И зачем вы эти ужасы мне рассказываете, Остап Тарасович? – спросил бледный жид, – Вы хочете чтобы я тепер спать не мог от кошмаров вашей родословной?

— Я хочу шоб ти зрозумів, шо шахтар це складна прахвесія, а не мєсто праісхаждєня, як зараз на Дамбасі. Дід десять років вчився, шоб двадцять п’ять років проробить та померти ще атнасітельно молодим. Він під землею істінний балрог був, гемон преіспотньої. Від нього гобліни з його зміни із скавчанням тікали, гублячи каски, уся зміна, триста штук. А ввечері до нього такі ж самі підземні гемони з інших участків приходили у гості, вони бухали партвєйн, палили в хаті смердючі папіроси и страшно лаялись матюками і іншими технічними термінами, обговорюючи ТТХ своїх бойових уранових харвестерів.

Шахта – то сірьозна хуйня, як завод, тіко догори ногами в землю закопаний. А не копанка, де два гнома Орі та Дорі рубають кайлами вугілля, а ще два гнома, Добвур та Бовдур, тягають його в авоськах на світ божий. То не шахтьори, блять, то по ноуці називаеться «разнарабочій».

А основне уміння «разнарабочіх» – це сидіти гопою навколо іржавого цеберка з недопалками, плювать в нього та очікувати – чи не найме хто сьогодні до обіду паркан пофарбувати, або колодязь викопати за пляшку, або знову доведеться в копанку лізти з кайлом? І спільного в них із такими шахтарями, як був мій дід — як у тебе, жидяро, із царем Соломоном: тіко волохаті ноги та картавість рєчі.

Ця «разнарабочєсть» і є основним промислом того «косноязічного насєлєния Дамбаса», шо його так любить Путін. Зверни увагу, що промисел цей на Дамбасі – національний, як гжель у кацапів, або виготовлення смішних вухастих шапочок з балабонами у індіанців Перу. На Дамбасі, в цій прерії «разнарабочіх» у четвертому поколінні, кожна дитина з люльки знає, шо вона буде робити все життя: ніхуя, або копати. З однієї сторони це добре, бо розвиває у дітей працелюбність. З іншої сторони – нахуя така працелюбність потрібна, якшо все, шо ти вмієш – прохвесійно ніхуя не вміти?

Ще зваж, Янкелю, що загальний технічний рівень тих шахт зараз той самий, шо за часи Х’юза, сто років тому. Такшо нема там операторів підземних харвестерів, там навіть гноми Бомбур та Бовдур з кайлом – це дуже непогані прохвесіонали.

Так шо то не шахтьори були а таке… шахтьолкі за невеликі гроші. У шахтарів на це часу нема, а як ім не платити, то вони не будуть прапорами мотиляти, а плюнуть, та поїдуть керувати харвестером в Канаду до Харконненів, наприклад. Шо то за шахтарі такі, шо в них не долоні намозолені від прохвессіональной дєятельності, а кастяшкі пальців?

Ну от сам подумай: як на Дамбасі, де згідно статистиці тіко шість відотків населення так чи інакше пов’язані з шахтарством (це разом із бухгалтерками в конторах і дідуганами-сторожами з «мєлкашкамі» на складах вугілля) — шахтарями, як треба грошей, несподіванно стають геть усі. Бабусі с паличками та лялі в колисках, мєнті на трасі та бомжі на смітнику, навіть голубі, шо серуть на пам’ятники Ленінам, та коти, шо тих голубів жеруть — усі шахтьори з лямпочками в лобі.

Звідки береться то незліченне шахтьорство, коли треба прапорами махать – хуй його знає. З-під землі вилазять, шо опеньки. Мо, справді у них там є підземні міста як у гномів, Королівство-під-Горою, а ми за те й не знаємо?

Цей ефект, жиде мій, називається ноучно «лампен-пролєтаріат».

— «Люмпен-пролетариат» же, Остап Тарасович!
— Ні. Люмпен – то на цивілізованому Заході. А це – лампен-пролетаріат, тому шо ім все «до лампачкі». И лямпочка в лобі на чужій касці — то є символ лампен-пролєтаріату. Йому шо паркан фарбувати за пляшку, шо прапором у Києві трусити — то похуй. Який сьогодні «на точкє» біля цеберка з недопалками кадровий набір буде – такий саме день і станеться, така прохвесія на поточний період. Так шо давай сюди прапор і свабодєн.

— Какой прапор? — притворился дурачком жыд.
— Який тебе падєжуріть шахтьор просив, шо сцять хтів в парку Слави. Шо я вас, жидів, не знаю? Падєжурив? Давай тепер прапор сюди.

Жыд со вздохом полез за пазуху, вытащил оттуда скомканное желто-синее полотнище и протянул его бендере. Взгляд бендеры внезапно стал жестяным.

— Шо ти мені пхаєш, слава Україні? В мене таких на балконі штири висить. Вудочка де?
— Удочка? — недоуменно переспросил жыд, — Какая удочка?

— Тєлєскапічєская, шо ти казав. На якій цей прапор у того лампен-шахтьора був. Я на травневі свята на рибалку… — бендера внезапно осекся. — Нє, ти шо, рєальна прапор спиздив, а харошу тєлєскапіческую вудочку шахтьорам залишив?

Жыд беспомощно поморгал глазами, а затем с размаху ударился головой о дверной косяк и завыл.

— Пазор иврейского народа, — на чистейшем русском сказал бендера. — Ослина тубелецкая. Мамзер бердичевский. Веласипед экологический, зеленый, блядь, киловатт. Халакост нации. Единственный жыд в мире, который шахтерам удочку подарил.

Нахуя шахтеру удочка, если он на ней только флаг носить умеет?

Добавить комментарий