Ваєнна лінгвістика, або Марсільєза

— От скажіть мені, — питає комбат, — Марсєльєза, то мальчік чі дєвачка?

— То пісня.

— Та я знаю шо пісня. Але якшо позивний, і по голосу з радєйкі ніпанятна? А поїхати подивитись не можу, бо то придане подразділєніє? От як з ним розмовлять? Як з мальчіком, чі як з дєвачкой?

— Та може студент кись, дохуя вумний. Я так думаю, шо Марсєльєза — то мальчік.

— Тут вапще бардак з цими позивними. Поназивають себе якшопопало, потім хуй вимовиш. От той мінамьотчік, як йо, Хрякін…

— Кракєн.

— Та який з нього нахуй кракєн, шіссять пять кілограм в берцях. Він навіть на хрякіна не тягне. А голос, дідько, як в Кобзона, аж рука до пістолету тягнеться. Нє, треба кось позивні упорядочіть. Бо ніззя так. Хтось себе обере позивний «Підарас», і шо я буду казати? «Камбат викликає підараса»? Шоб усі сепари обісцялися?

Солдатня сидить та понімає.

-Ну, по перше, ніхуя вони не почують, бо связь шифрована, — рєшитєльно мове связний.

— А свої?

— Так, то не добре. — погоджується зв“язківець. — Але от напрімєр «Камбат викликає Анаконду» — то теж трохи юмарістіческа передача по радіо.

— Анаконда моя жінка, — похмуро каже комбат. — А кожна жінка трохи анаконда. Дай боже, шоб не гадюка. А тім болєє, якшо вона офіцер ВСУ. І вся армія понімає. А от позивний «Сотона» — то вже перебор. Не можу я сатану по радіо викликати, бо є християнин.

Солдатня сидить та понімає глибше.

— Тре вам якісь нормальні позивні. От в тебе який?

— Горькій. Вапще-то я Лук. Але сказали що Лук не можна, тому шо в радєйке воно як «бум», тре слово не менш як з двух складів. Тому Горькій.

— От бачите? Нормальний в чєлавєка позивний. А не то шо он той бхагаван шрі кхваласара, тому шо він будіст. Бо докі то вимовиш, то ротація скінчиться. Як будіст — то їхай в Тібет, а не в Широкіне. Кароче. Шоб усі взяли книжки в бібліатеци та пошукали собі нормальні позивні. Тіпа Атос, Портос, Боромір, які там ще єть мушкітьори.

Солдантя мрачніє.

— А от скажіть, пане комбате, — вкрадчиво питає связіст. — Ніззя чи паролі теж помінять? Бо коли були цифри, то було нормально. А коли зробили міста — то виходить чортішо. Була пара «Жлобин» вігдук «Авдєєвка». І мене питають на нациковом блокпосту — куди? Я так похмуро «В Жлобин. А ви?» А вон стісняються, і кажуть «А ми в Авдєєвку». А я питаю — «А коли?»

Солдатня ржот шо дікіє сабакі фламінго. Бо де націкі, та де Авдієвка. В батальоні настає помутненіє рассудків.

— От хто вас нахуй связь в армії вигадав? — з досадою каже комбат. — Ніхуя з вас сенсу. Тіко крітіка та відключення електроенергії Ну шо, а є конструктивні пропозиції?

— Є! — кажу я. — Давайте паролі робити німецькою. Наприклад, слово «Зеенсвюрдіхькайт» відгук «Лебенсміттельгешефт». Ні одін сєпар не допетрає. Чіснок!

Солдатня зблідає.

— А ну, — тихо каже комбат, — скаж то страшне ще раз. Бо я англійску вчив.

— «Зеенсвюрдіхькайт», відгук «Лебенсміттельгешефт»!

— А ну на паперу напиши.

Я шкрябаю.

— Не, — сумно каже комбат, роздивляючись папер. — І не тому шо нас знові фашізьмом докоряти будуть. А то шо ніхто ніхт на блокпосту це не вимовить. Це отдєльно трєнірувацця треба.

Нехай вже буде Марсєльєза та Жлобин.

Солдатня з полегшенням видихає.

Раздел: Без рубрики

Добавить комментарий