Троянський кінь, або «О, богі»

Паріс перевернув списа тупим кінцем догори та погрюкав в пузо дерев“яного коня.

— А ну, вилазьте студов! Досить вже дурака включать. Шо ми, ніпанімающі? Га, шо мовчите, ахеяни?

Коняка таки мовчала.

— Може спалимо його к їбіням? — запитав пелтаст, шо стояв поруч. — Як самі вилазити не хочуть?

— Спалити, негайно, бо воля священа того вимагає… — тучжі завив віршами жрець Лаокоон. — Богів олімпійсьих, бо буде нам срака…

— А ну цить! — рявкнув Паріс. Після смерті Гектора він сильно відчував себе командіром. — Йди в храм до себе распоряжацця… Спалить, спалить… Ти спочатку зроби такого коня. Тут однієї дрєвєсіни тіко на зимове опалення для половини Трої. Шо скажеш, Оленко?

— Я так думаю, шо ахєйців треба студи виколупать, а коня забрать. Та в хаті поставити. Бо тож художнє ізделіе, — відповіла Олена Прегарна, достобіса схожа на польску акторку Магдадлену Мельцаж.

— Тягніть драбину, — рішуче віддав наказ Паріс. — Та відколупайте ізделію пузо. Нехай вони звітту повипадаюсть, а коня заберемо в Трою. В саду поставимо. Нехай діти граються.

Пелтасти хутко збігали за драбиною, приклали ії до дерев“яного коня та почали вовтузитися із металевим пєтлямі, шо зачиняли черево іздєлія.

— Пішло, пішло, пішло… — сказав пелтаст — Ієба-а-ать!..

Із черева коняки лавою, зі дзвоном та гуркотінням, змітаючи альпіністів, посипались склянки тьомного коліру.

Всі троянці порозбігалися та позалягали, іспользуя складкі мєстності.

— Шо це було? — спитав Паріс, вилазячи з канави та обтрушуючи хітона. — Цицькі Афродіти! А ну, принесіть одну скляночку.

Самий сміливий пелтаст підкрався до купи, витяг із неї склянку, метнувсь до канави та подав камандіру. Паріс скрутив фанфуріку голову та обережно принюшився. Потім попробував на смак

— Настойка на спірту, — авторитетно оголосив Паріс. — Сімедсять два градуси, плюс-мінус. Хєрня якась.

— Бійтесь данайців, дари пріносящих… — знову завив Лаокоон, здіймаючи руки гори.

— Та завали вже пельку! — люто заорав Паріс на жерця. — Шоб ти так дарів боявся, коли тобі єх парафіяни до храму тягнуть. А ну пішов нахуй ссюди! Як відокремили церкву від держави, то я зараз тобі так голову від остального відокремлю!..

— Мені шось тоже це не дуже альо, — похмуро сказав Еней, син Анхіса. — Шоб таке корисне ахеянці залишили? Ти ж єх знаєш, вони шо не вип“ють — то понадсьорбують. А шо там на пляшці написано?

Паріс покрутив скляночку в руках, та вдивився в етікєтку.

— Та шось по ахєйскому. Ніц не зрозуміле. Медицина якась. Я так думаю, шо коли вони зйобувались, полкову аптєку покидали, бо в човни вже не лізло. Карочі. Пхайте все назад в коня, та тягніть до Трої. Там розберемось.

***

Через штири години, як звечоріло, Одісей разом з групою куретських пластунів-спіцназовців обережно підійшов до троянської брами. За ними в потьомках ховалися два батальона важкої штурмової спартанської піхоти.

Одісей постукав у зачинену фірточку, шо була пропиляна в брамі, та забрана рішоткою типу «рабіца.

— Га? Є хто на господі?..

Троя мовчала, як той кінь.

Одісей тихесенько відчинив браму, та одним оком зазирнув на двір. Поперек проходу лежав та хропів троянський діжурний у званні сіржанта.

— Перепрошую пана…

Діжурний перевернувся на єнший бік та захропів ще сильніше.

Одісей зробив руками тактичний знак, та куретський спіцназ безгучно влився в браму, розтікаючись по векторам займаючі тактичні пойнти. Один з куретів зачепився за голу бабу, шо лежала на тротуарі й виматюкався. За спіцназом, достаючи пофарбовані в зелене для невідімості махайри, в калітку вломились спартанскі броньовані дуроломи, гуртуючись по відділенням та розбігаючись по вулицям.

— От і все, — сумно сказав Одісей. Йому треба було йти до палацу, шоб там койсь хуйні не скоїлось. Він рушив в напрямку царської резиденції, зачепився за ту ж саму бабу, та теж виматюкався.

***

Олена Прегарна сиділа на сходах палацу, та дивилась пустими очами в нікуда.

— Гм-гм… — ввічливо сказав Одісей.

— Сука ти, — відповіла Олена. — Хітрамудра. Я так й знала, шо це кесь западло. Шо то було вапще?

— Глод. По-вашому «бояришнік». Настій, сімдесят два градуси.

— А в коробках?

— Касєти Алегрової та Міхаіла Круга.

— Нєлюді.

— То війна, Оленко… — Одісей сумно зітхнув. — Заєбало все, я домів хочу. Жінку давно не бачив. О, до речі, про жінок… шо робиш ввечері? Є прідлаженія.

Над Троєю ставало заріво пожежі. Хтось десь несамовито вив.

— Чоловіка в наркологію везу.

— Якого?

— Паріса. А шо, другий теж тут? — Олена помітно напружилась.

— Мєнєлай? Та тут. Біга десь із своїми спартанцями, різню всіляку робить та творить насілія. Про тебе, до речі питав.

— Ну то я пішла, — Олена спішно стала зі сходів, поправила прічоску та ся направила в хату, де був викопаний підземний хід. — Бо він єбанутий, ти ж сам знаєш. Бувай, короче, Хітрамудрий. Спасібо тобі за всьо, сучий ти сину. Шоб ти здох.

— Блядувать було не треба, — похмуро відповів Одісей. — Сиділа б дома в Спарті — ніхуя б не случілось. Чи курвила б собі по мєсту житєльства. Нашо було в Трою їхати шо просто поїбацця? От ви, баби, всі такі — накурвите, а потіч чоловікі з-за вас нап“ються, та Трою спалять. То женщінов провина, не богів, що згинуть і герої, і вожді…

— Йди нахуй, — сказала Олена Прегарна, — Гомер всратий.

Та пішла в хату тікать через лаз.

— Бо від долбоемізму лікує лиш один алкоголізм… — сумно закінчив вірш Одісей, дістав цибурбан, запалив та сів на сходи палацу.

Раздел: Без рубрики

Добавить комментарий