Єхав до Кийова, або Синок, не сци

Васю, зі мною все добре. Доєхав до Кийова пляцкартом.

Єхали зі мною дикі люде — жовнєри, чи то в урлеп, чи в діслакацію. В пляцкарту нормальні, бо там діти ще єдуть, то жовнєри даже не матюкаються, смотрять в фірки чи сматфони. А як сядуть сматфони, то підуть палити в тамбурт — ото йой.

Палити в тамбуртові не можна, але кшо купити бутилку пива у правадніка, то можна. Але пива куплять у правадніка не можна, то тре спочатку купити чай. В опщім все дуже складно в пляцкартах налаштовано.

Пішов папісять, злапали мене ті жовнєри та кажуть — ти скудов, пацан?

Я кажу — шо, пиздити будете?

Виходе головний жовнєр, сіржант, та каже: «Синок, не сци, армія все зробить за тебе, бо вона служить народу» – і почали пиздити один єдного. Тому шо я вже оплатів налоги, а далі армія все робить за тебе. Навіть єбательнікі палірувать — і то за тебе роблять. Я ж кажу — дикі люде.

Там ще лікар був солдацький, він тіпо як тренер — мастить патєрпєвших в тамбурті зільонком, та каже «джебом, джебом більше єбаш!» Веселі, курво, видно шо вони на тій войні ніц не роблять, тіко пиздяться. От ето жизнь.

Прибіг пан міліціян, бо в пляцкарту до Кийова завше є міліціян або два. Сказав шо пиздитися в тамбурті не можна, тре виходити на бліжайшей зупинці через двадцать хвилин, та там собі пиздитесь кіко хочете. Ле халепа, пан міліціян до того був з п“ятсот першого батальону, звільнився в мєнти по ранєнію, а жовнєри з п“ятсот третього, то вони так зраділи що ся зустріли, шо і пана міліціяна відпиздили до купи.

А потім разом з побитим міліціаном пішли навшпиньках, шоб дітей не побудити, через пляцкарт до проводниці чай пити та співати на весь потяг «Лента за лентою». Провідниця вийшла з купе десь під Яготином, вся пожмакана та заплакана, сіла на щаблі вагону, запалила цибурбан та сказала так горєсно — Вайна, вайна. Шож ти дєлаєш, курва! Лучших людей в нас забіраєш!

А потім в тому кінці пляцкарту ще одні жовніри були, але з єншоі бригади, то вони прийшли до нас, але пиздится не стали, тому шо там був афіцер. Том відразу перейшли до переговорів. Карочє, кажуть, ніхуя потяг по адрєсу не йде, а йде в Бецик, бо в нас там пепеде. А в нас пепеде в Кам“янці, оказуваєцця.

І машиніст був за нас, тому шо він теж з Тридцять Шостої бригади дємабілізований, оказуваєцця. Тому ми три вагони тим абарзєвшим з П“ятдесят Сім відчепили, шоб вони нас не зайобували, але тихесенько, бо дітки у пляцкарту сплять.

А потім вже майш в Кийові почали мінятися курточками на пам“ять. Тому я тобі вже не віддам твій ріглан, ле натомість можу дати ніхуйовий даун-малтикам грис нато. Бери, не сумнівайся. То ахуєнна курточка, кедь я на пірон в ній вийшом, мені стали пхати на руки діток, шо ми єх побудити ся бояли, та просить селфі. Ви тіпа солдат? – Я кажу, ну вже тіпа в опрідільонном смисле.

А ті вар“яти, шо з П“ятдесят Сьомої, відчепили локомотіва, забрали провідницю, побитого міліціяна та нашого врача (на всяк випадок), сіли на дах та поєхали на йом в свій пепеде в Кам“янці. Я ж кажу — дикі люде. Жовніри.

В опщім. Нєхуй мені робить в Кицмані юрістом. Хуйня то усьо. Подав документи до прийому. Курточка в мене вже є.