“Анна Київська чи Русская?” або Ноуковий скрі№4

«Анна Київська — вона таки Русская чи нє?» – питає нас читач, та до нещастя ще й телеглядач, надзьобаний по маківці російською пропагандою із черговим випуском замальовок подорожей Путіна: «Навколо світа за три строки – нігдє казли чаю не прєдлажилі…»

Питання нагле та нагальне, тому, призупинивши інші теми, вважаємо за доречне відповісти на то позачергово. Відповідає Історичній підрозділ Катедри.

Для вирішення питання — була Анна Ярославна «Руська» чи «Київська», або, дяка святому Галоперідолу «Російськая», треба зрозуміти – чому ми та московіти розуміємо под словом «Русь» геть різне.

Русь, як ми вже зазначали в минулорічних дописах, була дуже нетиповим навіть для свого часу утворенням. Деякі порівнюють ії з Ганзою, але то дуже приблизне та непевне порівняння. Ганза була спілкою самокерованих торгівельніх міст, а фактично — ЗАО, де обсяг акційного капіталу відповідав значущості та впливу міста-акціонера.

Русь же була приватною родинною справою Рюриковічів, якї не стіко гендлювали своїм чи транзитним крамом, як ганзейці, скіко тримали шляхи сполучення, забеспечуючи торгівлю (ганзейську, до речі, також). Якшо ви читали «Дюну» Ф. Херберта, то здатні провести аналогію: Ганза — то Торгівельний Альянс, а Русь — то Гідьдія Навігаторів, яка сама поза літанням ніц не вміє, ала без неї галактичний гендель стане мертво, що втомлений віл серед ораного.

Наприклад, Новгород. З одного боку то ганзейське місто, з іншого — там розташований регіональний офіс компанії «Рюрик та сини», тіко не біля вантажного порту, де склади та кліті Ганзи а вище, на Горі («Гора» не обов“язково на горі, то так казали на офіс). Якщо забрати з міста офіс «R&Sons», Новгород миттєво перестане бути Руссю, хоч би на якій мові місцеві не белькотіли, або шкрябали на бересті. Тому що час національних держав ще не настав, а по рівню спорідненості новгорожани були аж ніяк не ближче до киян, ніж гньозненськи слов“яни, або ободріти, що також белькотіли та шкрябали чимось схожим.

Та що там Новгород, сам Київ міг зникнути з мапи «руського трафіку» за часів Святослава Хороброго, коли му в голову втовклося перенести квартиру на Дунай, де «є і узороччя, і паволоки, і разтаможка невелика, і айфони синські з йерогліфами». Бачите, Святослав виводив своє рішення аж ніяк не з патріотизму, а з торгівельної логістики — як притаманно справжньому Рюриковічу. Хоч і зріс в тому Києві, та був-таки, на відміну від інших «Князів-з-Гори» улюбленцем киян. Добре, шо розумненька матуся Ольга своєчасно розпетляла йому, що переваги Дунаю тимчасові, то непевний, кон“юнктурний «кроссроуд», наче кесь Хедебю. Та хто зна – кіко часу та поколінь треба на те, щоби налагодити нову «залізницю» та забезпечити її замовами й постійною клієнтурою. А як воно — клип! – та згиноше які обри? Варяго-Грецька трасса певніше, як стратегічна. Й добре для нас, що наполягла-таки на свому.

Але руси не сиділи при дорозі «з Варяг до Греків», як розбіники, чекаючи необачну жертву з клунком, а відповідали за стан «залізниці», забезпечуючи гарантований (у межах можливого) транзит вантажу. Справа це була складна та клопітна, вантажі по битому шляху йшли конвоями-караванами (надаючи перевагу воді), пересилаючись як пакети даних ув Інтернеті. Багато часу та сил займала праця по господарству — треба було перевіряти рейки, змащувати стрілки, а ще відганяти від рейок волохатих лісових мавп — майбутніх «рассіян», що для Русі були аж ніяк не «саатечєственнікамі», а дошкульними паразитами на бізнесові. Самих «смишльоних» коли-єнколи наймали мити підлоги в офісах регіональних підстанцій, але далі бар“єру не пускали.

Час від часу з“еднання пінгувалося збройними роз“їздами Компаніі Русь — для безпеки. А таки було небезпечно.

Щоб зрозуміти тогочасниі реалії, рекоменуємо до читання книгу «Дракони моря» про пригоди Рудого Орма, від швецького письменника Франца Гуннара Бенгсстона. Книга не тіко весела, але й повчальна. Часи були такі, що досить було наодинці відійти від конвою в кущі посцяти, щоб назавше зникнути у тих хащах. Тому гарантія безпеки була послугою край необхідною, мала неаби який попит, а працівникі компанії були суворі, брутальні та на вид лячні, що їх можливо було відрізнити від місцевої фауни тіко по якісній зброі, бойовій виправці та твердій вимові.

Таким чином, Київ є «Мати городов Руських» тіко в тому сенсі, шо покривав територію мережею хабів-факторій та транзитніх складів для відпочинку, переобліку краму й розподілу вантажів на «дальнобійні» та місцевої доставки. Так би м мовити «палустанкі-палустаночкі». Що коїлося між тими оплотами Русі, та яки там кикимори з лісовиками чаїлися в хащах та баговинні — руських аж ніяк не цікавило. Київ та Чернигів — то Русь, а проміж них — дупа темна, ні на що не гідна, абись не було її, було б краще. Ще можна було там відловити одного-двух лісових мавпенят дітям на розвагу, а як зростуть (мавпенята, а не діти) — то придати їх до коїсь інтелектуальної справи по господі — свиней пасти, наприклад.

Для особливо нервових кліентів навіть була послуга страхування транзиту на кінцевих пунктах трансконтнентальної магістралі. Звісно, опція то була недешева, тому користувались нею переважно ті, хто мав приводи бентегувати за цілість краму або листування (бо вчасне слово інколе важило для адресатів більше золота).

Особливо важними поза штабу для Компанії Русь були кінцеві пункти «залізниці» — Новгород та Костянтинопіль. Тому до Новгороду завше відсилали на стажування самого меткого з фамільної ради засновників Компанії, з перспективою переводу на керування до Киіївського хед-офісу. Князі взагалі були взаємозамінні, що ті лямпочки, легко ся вигвинчували та ставили на єнше місце, не чіпляючись за кубікл в головному офісі. Бо краще бути завбазою чи головним митником в кийсь Тьмутаракані, ніж відповідати за водоканал або муніціпальне зазеленення в стольному Києві.

А щодо Костянтинополю, то грекулям доводилося давати прочуханки, когли вони вже занадто нахабніли, та намагались відтиснути зиск з генделювання у Компанії «Рюрик енд сонс». Тому стає зрозумілим, чому Олег, підкоривши столицю Візантії, не став приєднувати її до свого «гасударства» чи вимагати в користування босфори із дарданелами (як зробив би кожен «імпєрский» московит), а обмежився гарантованими правами купців та клієнтів Компанії.

Бо віддавати чесно зароблене потом, кров“ю (як власною, так і тубільскою) та дотягнуте до Костянтинополю, в зиск пузатим візантійскім бюрократам аж ніяк не посміхалося працівникам та директорату компанії. Особливо такої, що специалізована на силових методах вирішення питань. Тим більш, що «візантійська таможня» фактично намагалася поборами та митом привласнити південну гілку дороги — тобто «тягайте від Кийова до нас на своїх шиях, на нашу користь». Й шо то за трафік, коли Компанія не відповідає за безпеку бізнесу у ключових пунктах?

Першого разу образили руських купців, другого образили, потім торгівельний представник «R&Sons» пише скаргу до хед-офісу, й одного пречудового дня під стінами Граду Костянтинового з“являється віїзна комісія. Палить довкола все, що влізло в окоєм, робить «блакаду-ленінграду», а по тому лізе на стіни та гупає тараном у браму — але обережно, бо брама добра, ще ся стане в нагоді у господі. А на питання зі стін «щто такое, варварі, зачем ві напалі, ми же к вам не пріхаділі, согласна договору о нінападенії» – відповидали: «зараз, гречка всрата, браму знімемо та розповімо, он у тому наметі наші юристи сидять, вже претензію складають».

Бо до дупи були усі ті договори о нінападенії, коли напад ставався на основний актив Компаніі – не теріторію, а транзит та торг. Й греки дуже добре це розуміли, бо були не тіко хитропороблені, але й робили допущення, що не є самі хитропороблені у світі Божому (що є прикметою справжнього розуму, а не тіко «салдатской смікалкі»).

Тому відчиняли браму, та домовлювалися з «юристами»: в себе, в грецькій хаті вони можуть хоч на рогах догори дригом ходити та Імператорів щодня міняти як шкарпетки, але он за ту строкату стрічку, де в будці охорони два варяги сплять — ходу зась. А ще митні питання, а ще склади, реторсія та виняткові права, а ще копенсація, що нарахують «юристи» з намету. А ще багато чого.

Й коли питання по функціонуванню товарної станції Київ-Костантинопільский були остаточно вірішені, комісія відбувала до хати, прибивши щось з війскового інвентарю до брами «на згадку» – як печатку на контрактові.

Така вона була та Русь, до початку експлуатації власне території, а не шляхів. До тих часів територія лише заважала, будучи пасивом на балансі Компанії, зайвими кілометрами для логістики, дідько б йой забрав, разом з «москалями майбутнього віку». Русь була гнучка та мінлива, шукала свого там, де не мала, але хтіла мати, та викидала те, що вже мала, але зиску не давало. Як європейські барони-грабіжники, шо починали з розбою на шляхах, та переходили до захисту та опікування шляхами, обростаючи родовідами, титлами та маєтками-каштелами, шо підводний камінь мушлями.

Треба, наприклад, закласти Русь ген з туди та посюди — то Русь буде поширено. Добром чи лихом, по-чернігівськи чи по-полоцьки — то як вийде по справі. Не треба — то й не буде там Русі, як сталося з тією Старою Ладогою, що дурні кацапи звуть ії «пєрвим и старєйшим русскім городом». Ту Ладогу, або Альдейгьюборг, викинули з Русі за непотребом, а потім отримали до складу, приданим за Інгігердою Олафсдоттір, нареченою Ярослава. Як ті пантофлі абу-Касима, що він іх викидав, бо бзділи, а вони раз по разу до нього поверталися. Так що кращим надбанням для Русі була не Срана, чи то Стара Ладога, а сама Інгігерда Швецька, розумниця та гарнюня. До речі, рідна матінки тієї самої французскої реїни Анни Ярославни, що до неї тераз син вепсячий Путін у родичі набивається.

Тому термін «Київська Русь» – він не те, щоби некоректний, але має зайве уточнення. Як «голандский ЄС», або «німецький ЄС». Є Німеччина, та Голандія, шо входять до Євросоюзу, але власних окремих «єс-ів» у них не має. Російськї історичні піхвознавці затосовують термін, що вказує виключно на час розміщення головного офісу Компанії Рюриків у Києві, до території, що цим офісом опікувалася. Тобто свідомо плутае час і простір, тепле та м“яке, прутень та палець.

Хто досі, окрім кацапів, не зрозумів — Ахейська та Єлінська Греція — це не дві різні Греції, а одна у різний час. І як би не пульсувала Греція у часі та просторі, від славетних своїх віків до темних, й навпаки, вона завше ся лишала на одному місці. Нема, наприклад, Одеської Греції, хоча греків там до дідька, та цілком можливо що є, навіть, вулиця Грецька. Бо Греція назавжди — то матерікова частина та Пелопоннес, незалежно від того, що історично ся круте навколо, а хоч би й сам Костянтинополь. То так, «тіпа Греція», як був він до того «тіпа Рим», а зарад «тіпа Стамбул».

Так само й нема Русі Московської або Володимірської. Бо кінець первісної Русі — то не монгольска навала, як доводять піхвознавці з мокшані, після кої «зьорнишка Русі прарасло в Маскве», та докотилося аж до «ісконнорусского» Санкт-Петьобурху та Тобольску. А перехід на нове господарювання, відмінне від корпоративного. Русь ся народила й залишила назавше там, де вода вікінгів-мандрівників просочилася в Київській грунт, та дала світові пагон нової держави – Русі. Єдиної, як й інші держави — Греція, Китай, США. Що межі їх ся не поширюють та не скорочують за наявнісью десь грецького салату, чайна-таунів або мережі макдональдсів.

На час припинення існування Русі в ії первісному, «варязько-транспортному» корпоративному форматі, місце Москви в структурі Руської держави визначалось чотирма буквами – «дупа». Таким воно й залишиться навіки, стосовно «руського питання», том шо тра було будувати свою державу, як би воня ся не нарекла, та плекати її, здобуваючи власну славу та історію. Подібно до Америки, шо не цупила ні пір“я в індіанців, ні червоні мундири в англійців. Але між собою мовили — не маємо ні давньої батьківщини, ні шляхетних предків, ні гучноії історії — то й не будемо вигадувати. Треба вбити перший костур «залізниці» в червону землю, та най з сього костура, та з сього дня почнется наймогутніша країна в світі з найдивовижнішою історїєю. І по слову їх сталося.

А не кишенькувати те, що погано лежить, та натягувати на свої кволі плечі завеликий прадавніій панцир могутніх русичів, які пішом ходили до Сігтуни, водою до Костянтинополю та видавали дочок за европейських крулів. Но то, не будемо дуже хизуватися — часом ладунок прадідів нам теж великий в раменах та не застібується на пузі, але треба розпрямляти плечі, напружувати м“язи та втягувати черево. Як по силам було їм, то й ми зможемо.

Але до чого тут москаль?

***
Цю корпоративно-державну спільноту дуже важко осягнути общинному москалю, в макітру котрого запхани засади територіальної держави, «вотчіни», з «батюжкай-царьом», «родной гавонью» и «бірьозкамі». Битому в хаті та ляканому в мирі, вілазившого з свого мишачого кубла раз на рік до ярмарки з церквою в пов“яті, та раз на життя — аж до уєзду, сина віддавати в солдати. Чому так сталося?

Перше. Державне творення Залішанської Московії припало саме на час формування національних держав з прив“язкою до території, що годувалась з власної продукції та податків, а не з транзиту. Історія Москви ся закотила в часову шпарину між двома єпохами наддержавних корпорацій — середньовічної та постіндустріальної. Ніякого іншого державного ладу, окрім поневолення посполитсва шляхом закріплення його на грунті, та влади, переданої адміністративними редукторами від центральної до місцевої, вони не розуміють. Київ та Новгород — Русь, а проміж них — нема Русі? Як таке може бути? Ну, те шо можно жити в Лєнінградскай області, але в горадє Пітербургє — їм зрозуміло, бо в слова гратися вони вміють. Але суті існування наднаціональних корпоративних держав-мереж — нє.

Москалю важко зрозуміти, що держави можуть бути наче два банки, розташовані через стінку в одній будівлі. Наприклад «Приват», та кась «Сбіркасса» можуть не мати одне до одного ніякого відношення, та напроти, бути конкурентами. Проте «Приват» в Києві та «Приват» у Дніпрі пов“язані майже органічно через мережу, й вирішення питання займе мілісекунди, напроти, із «Сбіркассой» можна вошкатися не один тиждень, тягаючи папери через спільний двір. Але москаль може просто завалитися на чужий корпоратив із своєї «Сбіркассі» з питанням: «О, бухаєтє? А нам чиво нє наліваєтє? Мі же с вами адна кампанія, адін народ!»

Час-по-часу, за сторіччя, вони зрозуміли, що в бизнесові не так само, як в дярєвнє, але подовжити це розуміння на історичні процеси не спромоглися.

Друге. Історична наука Московщині (починаючи зі школи) орієнтована на дати, «вєхі», та ігнорує процеси що до тих віх ведуть. Саме тому вони знають за початок й кінець «Вєлікай Атечественнай» з точністю до години, але ніц не пам“ятають шо було у вересні 1939 року, або в серпні 1946-го. Тому москалям легше прив“язати кінець «Кієвскай Русі», як віслюка до дерева, до чогось певного, їм добре відомого – наприклад до татарської навали – ніж вдивлятися в процеси перетвореня «князівства на воді» до «князівства на камені» з принципово іншим устроєм. Тим більш, що ці процеси пройшли повз них, та пригадувати їм, власне, нічого.

Якщо Святослав є типовим представником «ярла на лодді», то вже його син Володимир починає освоювати грунт, а онук Ярослав сновигає між Києвом та Новгородом, шо човник, сполучуючи розрізнені станції в єдне, видає спільній закон не тіко як корпоративні правила для персоналу Компанії Русь, але й для населення — та навіть помирає, здається, в дорозі, біля Вишгороду.

Класичний взірець дострокової трансформації — це князь Ігор, якому стало замало формальної данини з древлян, та він ся повернув з малою дружиною до Іскоростеню, добрати ще. Але місцеві не зрозуміли, що Ігор випередив свій час, то як він розірвався в методах збагачення між забезпеченням транзіту та експлоатуванням теріторії, то й розірвали його деревами, відповідно його двійчастій натурі. Жорстко, але чесно, бо панкнязю тре було для себе визначитися: як хочеш панувати — то виганяй старого князя, став свій стіл княжий та дай нам захист й закон. Як хочеш крам нашою землею возити — то бери малу дань та присягу. А як хочешь грабувати — то ходи не з малою дружиною, а з великою.

Цей розвиток Русі добре відображено в працях скандинавських норманістів, що доводять відносну спільність культур Русі та Скандинавії близко до Володимира, далі кажуть про спадкоємність, а від Ярослава взагалі втрачають інтерес до Русі, як остаточно відлученної від норманської культури. На питання — чому? — вони відповідають: це вже інша наука, окрема від норманістики, то має бути розглянута відповідними фахівцями. Так, з «приземленням» Русі на історичні грунти, механізми митної транспортної держави-корпорації, зрозумілі норманістам, припиняють працювати, а на тому, що вийшло, най місцеві знавці ся спеціалізують.

Москаль, як відомо, «спіцяліст» в усілякій справі, від чужих хрестин до чужих домовин, як борщ присолювати, та як гопак танцювати. Дарма шо сам господи не має, але всякому розраду дасить як газдувати. Пропустивши у власній історії час трансформації первісної Русі, та навіть не здогадуючи сь що така собі була, мокшанський піхвознавець вінаходить «Київську Русь», біля кої, як опеньки з колоди пруть сякі інші «русі». Щоб не поплутати, їх треба пойменувати, від «києвської» до брянской, рязанской та марсіянской, як Адам тварин в Едемі йменував, бо як сьо не зробиш — то як оленя від равлика відрізняти, оба-двоє рогаті? Хоча — яка різниця, що за мнясо в пусті шті московської історії додавати — все піде на смак, від скифів до панфілавцев.

Бо де-інде вже чули, шо Конан-варвар був москаль, бо кімерієць, а Кіммерія — то десь біля Криму, а «Кримнаш». Но то жарти, а таки нерозуміння москалями історії Русі є правдивим та системним. Й неможливо довести москалю, що справа не в тому, що «Як ми Анну віддавали, в Мокшві жаби крекотали» – а не існувало ще взагалі московського концепту, не настав ще його час.

***
Власне, на цьому ноукові пояснення скінчено, але Катедра має ще децу слів від душі.

Нащо вепсяка, що спізнився у свому неповторному бидло-стайлі на зустріч з президентом Франції, як до того з Папою Римським та Королевою Великої Британії, взагалі згадав Анну Ярославну (слава тобі Боже, що не «Анну Ярославовну» – ото була би обісцяка), та коїм місцем він до неї — то Історичному відділу Катедри невідомо. Тре питаті Зоопсихологічний та Психіатричний депатменти. Мо хтів собі «вчоності» додати, як Янукович з Анною Ахмєтовою та поетом Чеховим — бо до самої Франції приїхав, а не до кось Сєлігєру з піанєрами та комарами. А мо думав таким чином зафрендити Макрона: «Ми тут всє сваї пацани, адиннарод!»

– А пам“ятаете, як ми свою Ганку за вашого Пилипа віддали? Шо? Як то за Генріка? А Пилип хто? — ага, то синок ії був? (референту, вбік, тихо: «Сука, я тибя убью, сгнієш, скатіна, в Лабитнангє, бібліатекарем. Сука, єсли там нет бібіліатекі, я тібе ійо пастрою. Кто матіріали гатовіл? Какой іщо нахєр палковнік істаріческих войск Амбарцумян?») Пардон муа, пан Макрон. Шо-шо? Нє? Не наша була Ганка, а сусідська? Но то, тії сусіди нам як браття, то й Ганка, виходе, трохи наша…

Ми вважаемо, шо Макрон, попри його освіту, не такий знавець ранніх Валуа та Бурбонів, а тим менш Рюриковичів. Але, може потім поцікавився, та добре пореготав, гортаючи сторінки витягу з документів.

Но то, нам байдуже що думає кацап.

Реїна Анна Ярославна Капет, у дівоцтві Рюрикович (га! майже Рабіновіч!) назавше увійшла до історії Франції як Київська, й на тому все. Бо сватали дівойку єпископи за свого круля не за те, що вона з Русі, бо сам чорт ногу зломить – хто там кому кум. Та не з Росії, що ще не було її. А з Київських Рюриковичів. З сильної та поважної фамілії, вірної до побратимів та родичів, лютої та нещадної до ворогів. Яка приде із силою, якщо покликати, та приме із шаною , як сам придеш. І стояли за Ганною постаті ії предків – страшні та величні, відомі всій Європі — Олег, Ігор, Святослав, Володимир, Ярослав. Й знала Європа, що де тіє люде скажуть — там і буде Русь, а най навіть на Місяці чи мокшанському болоті.

Власне, це й неможливо вкласти в кацапську голову, де держава від самодержця невід“ємна, що не оженилася тоді Франція на Русі, а родичалися Валуа з Рюриковичами. А що з того буде — ніхто тоді й не гадав. Може добре щось, а може й нє.

Та шось не пам“ятаємо, щоб ряба вепсятина хизувався в Англії московитством сестрички реїни Анни, жінки Харальда Хардрада, що до Англії нищити ту країну ходив. Бо знає, пес, коли родичати, а коли мовчати. Бач, таки не все, що літає та повзає, в пусті шті московитської історії лізе.

Не те соромно, що Москва кіко сторічч історії собі брехнею на папері не добере – бо є славетні держави, що молодші за Московію. Соромно споглядати на дитину, що клеїть собі сиву бороду, та кряхче як дід, аби років та поваги межи люде собі додати.