– Ах, как ето красіво! – каже журналістка, ляцкаючи фотіком у сторону Маріуполя. – Какіє тут закати! Наверноє, ріфракція какая-то над морєм. Кольори прямо як у віденіях Тімоті Лірі!
– А давайте я на фоні цих віденій встану, – улесливо каже Фокс, – отак себе за голову візьму обома руками, рота розкрию та страшні очі зроблю. А ві мене счолкнете разом з ріфракцією, та получицця картіна Мунка «Крік».
Фокс малоосвічений, він дума шо Тімоті Лірі то теж такий художник, а не професор та наркоман. А я відчуваю, що втрачаю центр уваги.
– Та то всьо фігня, – зневажливо кажу я. – Щас тіко Азовсталь ріфракцыю виробляє. Ви от вранці приходьте, коли в Маріку смітник горіти буде. Він, вопщем-то, завше горить, але його не так видно зараз. А утрічком його сонечком з тої сторони підсвітить, де сєпари сидять, то буде вам не тіко Лірі, а ціле двіженіе хіппі. З Алістером Кроулі на решту.
-Сєпари? Де сєпари? – скидується журналістка та хижо здіймає фотоаппарата.
– Ондечко! – каже підступний Фокс, мнякенько розвертає журналістку за нижню талію та тиче пальцем в протилежний від Маріка бік. – Бачите мисочок та пагорбок? Ото за тим вже акупація та сіпаратізм.
Журналістка починає оскаженіо кляцати апаратом, Фокс так само оскаженіло кляцає мені лівим оком, типа — пиздуй в поміщеніє, не заважай працювати. Але Фокс мені ніхто, істрєбітель тушонкі, командувати він тут намилився. Може, мене журналістіка, як фах, теж цікавить. Хто з нас блогір, нарешті?
– Як це сімволічно! – видиха журналістка. – Одінока Гора та на ній Башня Зла! Справжній Мордор!
Башня зла — це якась напіврозьобана водокачка на пагорбі, де сидить ВОП Рудого, що обіцяли на нас сабаку спустить, якшо ми ще раз привеземо ім мед з імбірьом та канхвети з євкаліптом. Але Фокс чує, що зліз з небезпечної теми про малярство, а кіно про «Володаря Перснів» він бачив, та починає парити по знайомій тематиці шо той орел.
– То так… – суворо каже Фокс. – Зла в світі ще багато. Морок сгустілся на Вастокє, та лізе в Маріуполь. Але доки ми тут стоїмо, палантіри, то єть паладіни, тая Башня тіко оком зверху на нас лупати може.
– А чо не штурмуєте? – наівно питає журналістка. Я трохі не падаю в море з балкону, уявивши як ми штурмуємо ВОП нашого Рудого. Ага, зараз. Там такий сабака, шо за колесо «Тахо» переверне.
– Як казав один саруман, – розсудливо відповідаю я, – дурнем з мордором бороцца – можно на хуй напороцца. Тут треба все робити поступово, виконуючи мінські угоди і прочі будапештські соглашенія.
Журналістка спочатку охуїває, потім згадує шо вона на вайнє, а це брутальні хлопи, пріраждьонні вбивці, сольоний окопний юмор та проча вампука про війну. Заспокоюєцця та соромливо хіхікає. Тіпа вона всьо понімає та не обіжаєцца.
– А давайте спіть у нас, – окончатєльно охуїваю вже я, та перехоплюю ініціативу. – У нас безпечно. Буржуйка є. На «Волнє» продуває, бо то ж літній корпус, а у нас — рамантіка плюс утеплення з пінопласту. Ви не сцить нащот чогось такого, в нас навіть депутатка Оксана ночувала. Каже у вас тепло, та обидва не хропите, працювати ніччю не заважаєте. Так й ви залишайтесь, на шо вам та «Волна». Застудите собі ще кісь придаткі, а ви молода, вам ще дітей рожать… Нас повбивають — хто буде Родіну захищать?
Тут пані журналістка зрозуміла, шо Добро по цю сторону Мордору вже нанюхалося псіходелічних закатів, ввічливо подякувала, небезпечно порачкувала до зкрижанілих ступенів Башні та на сраці поїхала на «Волну», де хоч зимно, але Добро кесь більш зрозуміле та людяне.
– Гімно ти, а не бойовій товариш, – злісно сказав Фокс. – От і шо вона тепер про нас напише?
– Напише шо «блокпост» так називається тому, шо складений із будівельних бетонних блоків, бо так ій сказав генерал-палковнік розвєдуватєльних військ спіціального призначення Фокстрот, – кажу я. – Га-а-а-га-га…
Фокс матюкаєцця, плює, та йде до теплої хати.
От так. Хотів про екологію написати, а вийшло, як завше, про бабів.
Тому про екологію далі.
***
Екологія в Маріуполі не то шоб врєдна, але незвична. До неї треба пристосуватися, і далі все заєбок.
Якшо їхати з евакопункту до шпиталю, то проїздиш вздовж Азовсталі. Скіко там кілометрув тре їхати точно не скажу, але дохуя, можна ся виспати. То, власне, не завод, а така собі екосистема, тіпа Бєловежскої пущі, тіко залізова. Там можна заблукати, й через кіка столітть експедиція ремонтувальників знайде твій кістяк в зотлілому лахмітті та череп з вишкіряними зубами.
Кажуть, що одного разу там злапали маленького напівголого хлопчика, що його виростили та виховали токарно-гвинторізні верстати. Цей Мауглі вмів зубами робити різблення на бовтах М6 та гарчав як савєццкій дизель-генератор. Кажуть, перевчили його на міліціанєра, але чи то правда — я не знаю.
Доїздиш до кінця того паркану, та звертаєш…
(далі буде)
