Лізе, лізе, – каже Фокс. – Диви! Чісто шо чєлавек-павук!
– Ага. Вот жеж чіпка істота!
– То ж связіст. Вони усі чіпкі як коали.
– Як лінівці.
– Та я не розбіраюсь в той ботаніке. Зараз йобнеться.
– Не йобнеться. Де ті бачив, шоб связіст йобнувся? Єбанутись може, але йобнутись — ніколи.
– Віноград відірвецця. Он бач, лоза вже відйшла. На, в бінокля подивись. Зараз пизданеться на бітон, а нам його лікувать. А ну пішли, попередимо цього коалу про можливі послєдствія.
Йдемо с Фоксом через дорогу до любителя вінограду. Воно справді, як павук, догори дригом лізе за гроном по лозі, що заплела трьохповерховий корпус казарми. Тому шо з балкону вони все вже зжерли, а ця кісточка залишилася. Й дивицця на нас з гори. Як би не два ока, а вісім — точно павук.
– Ваєнний, а чо ви без каскі? – люб“язно питає Фокс.
– А шо такоє? – питає нас связіст-павук. – Байові действія?
– Та нє. Просто ви зараз наєбнетесь, то як в каскє — то тіко шию зламаєте. То хуйня, ми вам фіксуючий горжет накладемо, та в шпиталь в Марік відвеземо. А без каскі — то вже може бути відкрита травма дурної голови — і то вже віртальотом у Дніпро.
А в Широкіному того винограду достобіса. Бо людей нема, а воно росте. Його навіть пчьоли не жеруть. Сидить така товста пчіла, гикає та каже «дайте вадічкі». Я бачив як сабака сумно жер виноград, бо сабака наш, український, хазайнуватий, і не можна щоби добро пропало.
Там треба атомний алкогольний комбінат робить, і шоб Чєлєнтана в бочці з віноградом цілодобово танцював. А воно, нібось скінчіло КВВІДКУС, та лізе за останньюю гілочкою винограду по вєртікальной стєнє.
Фокс стає навшпиньки, зрива гілочку та пхає связному павуку. Той бере гроно за хвостік в рота, том шо руки відпустити не може, бо справді ся наєбне.
– А шо, так можно було? – нівнято питає павук з вінаградом в роті.
– Можна, можна, – каже лагідний Фокс. – Горькій, а ну дай смартфон, зараз сфоткаємо та в інстаграм викладемо. Связіст догори ногами з вінаградом в зубах висить на стіні. Маладьож побіжить в ваєнкамати, бо тут Діснейленд відпочиває.
Связіст починае хутко лізти вверх ногами. На другий поверх. Лоза трівожно ся трещить.
– Та донизу лізь! – оре Фокс. – Так же кароче!
– А шо, так тоже можна було?
– В нашій країні все можна, – урочисто кажу я. – Всі шляхи відкриті, особливо для довбойобів. Злізай, не лякай медицину.
Сидимо, палимо.
– От нахуя тобі треба було лізти за тою кістиною? Тучьже вінаграду шо у дурака фантіков. Бери та їж.
– Та я давно на неї заглядався. Всім сказав шоб не чіпали. Навіть комроти. А вона дозріла. Ну то я й поліз за нею. Я ж не знав що знизу можна. Ти длінний, а мені треба табурєтку ставити, – сумно каже павук. – На сміх людям та ваєнним.
– Ти знаєш, Фоксе, – кажу я. – Це ж оповідка про любов. Це Рапунцель догори ногами. Він на неї півроку заглядався, а вона созрєла. І він пішов в смертельний квест!
– А тут ми з тобою на підмогу прискакали. – каже Фокс. – Два славних лицаря – Боромир та Мойдодир.
Нє, так ваєвать ніззя.
