– Ставай, Факстротіна, – сказав я, та уєбав бєрцем по кроваті. – Новий день ся настав. Джаст є перфект дей, дрінк зе сангрія ін зе парк.
– Пашов нахуй, – атазвався бойовій побратім, та перевернувся мурзілой до стіни. – В мене старий день дві години як ся скінчив. А в мене діжурство було. Запхай той новий день собі знаєш куди.
– Кіно приїхало.
– Не хочу я сматреть твоє кіно.
– Так ми не будемо йо сматрєть, ми будемо в йом знімацця!
Фокс перевернувся в ісходне положеніе, та розліпив один глаз, шо філін.
– А про шо кіно?
– Про тебе, про мене, та єнших довбойобов. Ну і як ми тут гераїческі всьо таке робимо. Вони вже зняли про панцерних, про мінамьотов, про артюків, навіть кінакамєдію про связістів. Даже собаку Лахматку зняли поперш связюків. Дійшла черга до медицини. Такшо ставай з логова. Бо треба впічатлитися в історїю.
– А шо за кінокампанія?
– Парамаунт блять пікчерз. Байсітіві кажецця. Та журналістка та приїхала. Оленка.
– Та шо на триццять сантиметрів више міня? – Фокс розліпев друге око. – То я щас. Тіко помитися. А дасиш мені свій обвес? Ну чисто не для мене, чисто для історії?
І от вони стоять, Фокстрот та Оленко, та я поруч відчуваю себе хоббітом, шо спиздив кальцо в Саурона. Потім Фокса телеоркі відтягують, Оленко щолкає здалеку аппаратом, а Фокс вздрагує, тіпа по йом снайпер щолка.
– Скіко раз ви в танкє гарелі?
– Е-е-е, – каже Фокс, – Ну ні то шоб в танкє. Берці одн раз згарелі під ТЄНом. А ще раз кропаль хату не спалили, бо було каротко замиканіє. І буржуйка раз разагрєлась так, що сайдінг затлів.
– То не то, – каже журналіст. – То не геройскє. А скількі сєпарів ви вбили?
– Шо? – питає ахуєвший Фокс. – В сенсі скіко ваапще, чи тіко людей?
Тіліапіратор опуска камеру.
– Не, ну це пиздець. Давай іщо раз связістов знімати.
– Стаять!- Каже Горкий. – А ну давай я. Інтерву дам А ти, Фокстротіно, йди покури.
– Скіко раз ви в танкові горіли?
– Шєсть. Та ще два раза був збитий в істрібітелю.
– А як же ви живі?
– А тому шо мені мама ладанку наділа.
– А скіко сепарів ви вбили?
– Всіх.
– А чому вони ще є?
– Баби ще нарожали.
– От ахуєть! – каже режиссьор. – Нє, не давай того, першого. Той хоть блять болєє-мєнєє вміняємий. Нам таке кіно знімать ніззя, то вже не тарантіна, то вже Уве Болл.
Неподалік Фокса журналістка щолкає на фоні Азовського моря, радіоактивних каменів, що мєсні довбойоби приперли для декорації на пляжі, та койсь іржавої хуйні. Фокс хтиво посміхається, та питаєцця підійти ближче до камери. Журналістка відходе далі. Фокс до неї, вона від нього.
– Я спати хочу, – грайливо каже Фокс. – Устав в боях. В мене двухмєсна постєль, якшо Горького вигнать та кроваті стягнути.
– Так ідіть вже та спить, – каже журналістка, ховає камеру, лізе в мінівена та замика двєрь.
– Піздец таке кіно, – каже Фокс й лізе на Башню. – шо, я такого кіна не бачив?
«Два триста», каже наплєчна радєйка в мене та Фокса голосом Ангела. «Червоний, червоний. Бігом два екіпажу на евакопункт. Фокс перший екіпаж, Горький на Башню, связь. Без броні. Без броні. Іспалнять.»
Фокс плига, шо дике кінгуру, до евакуатора.
-Ну от як можна так кіно знімать, – сумно каже режиссьор. – Я хотів того, а в мене остався етот.
Нє, так воювать ніззя.
