Страшне кіно, або Прєдложеніє, від якого…

Автор: | 20.11.2018 21:17

Камера літає по колу. В центрі кола на шикарно мебльованому якимись ящіками та залізними бочками військовому складі, за столом, один напроти одного сидять два модно одягнених в дорогий «Крайпресішн» та «5.11» суворі чоловіки. На мордах в них стильна неголеність-«троєчка», покерфейси та зіркальні окуляри. Руки чоловіків демонстративно лежать на столі. Стол — антікваріат, зроблений із справжнього дуба, шо колись був дверима на дачє.

За спинами у чоловіків стоять бурмили-бодігарди: у одного охорона в укрпікселю, у другого в малтікамі. Всі так обляплені патчами, шо глядач розуміє — це сірьозні боси.

— Це ваше останнє слово, містер Го?

— «Та пішов ти нахуй» шоли? — останніше не бува, містер Гу.

— Ви мене посилаєте нахуй, але робите це якось без уваженія.

— Та як я можу вас нахуй з уваженієм посилать, коли я вам рєдкі вещі пропоную, а ви носом крутите, та хочете мені таке гімно впарить, шо мені його викинуть ще в більші гроші стане, ніж воно стоїть. Я вам шо, мусаравозка?

Боси мовчать. Потом містер Гу рішуче зіймає окуляри.

— Добре. Покажіть товар.

Містер Го щолкае пальцями. Один з охоронців в мультикамі вискакує за двері, та з усиллям заносить до шікарного складу сріблястий чємоданчік. Пре його до столу перемов, та з гупанням ставить на поверхню. Містер Го хоче ізящно підштовхнути чємаданчік до співбесідника, але нічо не виходить, бо чємаданчік достобіса важкий. Тому він теж з усиллям ставить його на попа.

Містер Гу підіймається із свого ящіка з мореної фанери та починає з цікавістю роздивлятись чімадан.

— А підключається як?

— Там дві дірки, он, бачите? Туди контакти загвинчуються. А до контактів «крокодилами» провода. Все свабодно за копійки на ринку продаєцця, але тобі — в подарок, бонусом.

— Від тебе бонус тіко шо за копійки, бурчить містер Гу, розхитуючи чємадан. — А важкий же!

— Шіснацять кіл, — задоволено відповідає містер Го. — Чи може більше, я не важив.

— А йомкость?

— А хуй його зна. Літрув п“ять, мо штири. Можемо линійку взяти, замірити та перемножити.

— Та до фраса мені його обїом, яка йомкость цього акумулятора?

— Я тобі шо, елєктрик? Треба в Київ до поставщіка дзвонить, вияснять. Но кажуть шо дохуя.

— Ну от наприклад, телефон заряжать він скіко може непреривно?

— Всігда, — снісходітельно каже містер Го. — Там навіть на лямпочку в хаті досить до смерті.

— І шо ти за то хочеш? Тіко давай по-чесному.

Містер Го шось пише на папірцю, та передає містеру Гу. Містер Гу читає. Камера крупним пляном показує, як в того очі лізуть на лоба. Камера починає тремтіти.

— Та пішов ти аналогічно нахуй, — реве містер Гу. — Стіко соляри тоже досить до смерті! Це тіко сраний акумулятор, а не чемодан із збойним плутонієм! Нє, ну ви вабще ахуєлі! Виж добовольці, ви навіть по названію повинні добро робить, а не доводить до інфаркту та зубожіння!

— Ми добровольці, а не добродєльці, — злісно сичить у відповідь містер Го. — А добро ми тіко своєму падраздєлєнію робимо. Мій батальон — Одиннадцятий Схрещені Шаблі, ваш — Десятий Пороблений. Я не святий Микола, люблю не всіх дітей, а тіко з нашого дєтдому.

Чи береш, чи нахуй біз уваженія. В мене Девятий бат з руками відірве, то промисловий акумулятор, батарея з пяти таких акумуляторів хату електрикою забезпечує, включая холодільнік з тілівізором. Соляра вона шо? Правільно — згорить і нема. А акамулятор можна ще й перезаряджати та в полі в бліндажах тілівізор дивитися. Такшо сасіть хуй, можете даже з уваженіем, якшо вигоди своєї не бачите.

Камера знову починає літати по колу.

— Соляри та бінзіну вполовину даю, — каже постукуючи пальцями по стільниці містер Гу. — Та накидую двісті метрів витої пари.

— Ти ще шлангу садового накинь. Нахуя мені віта пара? Я шо, блять, "Воля-Кабель"? Давай соляру та бінзін лишаємо як було, а я до аккумуляторів додаю дрот. Електротєхніческая медь. Не двісті метрів, панятно, менше…

— Даю домкрат. Знаю шо вам треба.

— В нас є.

— Під той шо в вас є ви цеглину підкладаєте, шо на набєрєжной в Широкіно виколупали, та в машині возите. А я вам точно під розмір машини. Паднімаю ставкі. По домкрату на євакуатор.

— Отвічаю на ставку. Зимка. Тєрмуха. Розміри «ем», «ель», «ексель». Новьо. В пакетах.

— Паднімаю іщо! Різіна. Пятнадцята. Зимова, шипована. Камплект. Теж новьо. Вскриваємось?

Камера крупним планом показуе, як з бритої скроні містера Го стіка краплина поту.

— С-с-сука, — сичить містер Го, бо ставка справді велика. — Дай подумать. Канхвети «Рошен»! Дев“яносто п“ять кіл. П“ятнадцать ящиків. Є шоколядні, є коровка. Це прідложеніе, від якого ніззя відмовитись.

В шікарно обставленому складі наступає тиша.

— Скуда? — хрипко питає містер Гу.

— Студа, — так само хрипко відповідає містер Го. — Ні нада лішніх вапросов. Вскриваємось? Чи тобі ще дитячий пластмасовій телефон додати, явк в кині «Snatch»?

До містера Го нахиляється охоронник в мультікамі та шось шепоче йому на вухо.

— Та похуй, — так само тихо відповідає бодігарду містер Го. — Як розвезли по ВОПах, так і заберемо. На цигарки поміняємо, віддадуть із лікованієм. В чергу на обмін построяться. Нахуй ім ті канхвети? Вони шо, діти? Вони пріраждьонниє вбивці. От сігарєти — то єнша справа.

— Пад офіціалів пішов, санофебіч, курча?! — волає містер Гу, до якого доходить зміст сітуації

Охорона в пікселі та мультікамі тягнеться руками за пазухи, але замирає в «слоу мо». Потім у охоронців по черзі з“являются то кролячі вуха, то сабачі носи, то якась пидзавата віньетка по краю кадру з рожевими сердечками. Після цього «слоу мо» попускає охорону, вони витягують із відворотів камуфла пачки цигарок та нервово запалюють.

— Танчіку, та ти вже заєбав бігати круг стола з телефоном, — незадовільно каже містер Гу. — Двадцять шість років довбойобу, пулімьотчік, а бавиться шо дитина.

Камера гасне, і далі чути тіко звук розмови, шо від "пашовнахуй" переходе в ділову площину.

— Вони ж беушні ті акумілятори. Совість май.

— Вони не беушні, а настав термін утілізации, так по інструкції, та похуй в якому стані — треба утілізовать. А ім ще працювать та працювать. Тобі іх на місці переміряють, відберуть ті шо ліпші, та зашлють. Якшо шось не те — даю гарантію на заміну.

— Ле важкі ті акумулятори, шо юдин гріх! Як то з Кийова доперти? До речі, кіко штук маєш?

— Кіко схочеш. Волонтери привезуть, тіко бери вже так, щоб машина просіла, але два раза не їздити. Соляра на доставку з мене, тут всьо чесно, умови поставки FOB MARIUPOL, бо до тебе на базу вони через блокпости не доїдуть. Шукай склад в місті, та тягай звідти помаленьку. Заряджай з розетки та розвозь по позиціям. Потім міняй. Один фрас тут електрика безкоштовна. Одна із прєлєстєй війни.

— Добре. Але в мене зараз стіко пального не вийде.

— А мені зараз і не треба, буду в тебе крєдіт мати. Щоб до весни розтягти. Нам жеш не по блядям їздити, нам «триста» вивозить, та за поштою мотацца, а зараз особливо загострень нема. Але жеруть наші машини сам знаеш кіко.

— Знаю. Добре. Заєбав ти мене, як печія. По лапам.

Шось ляпає, а потім хтось по полу тупає.

— Друже (пі-і-іп)!

— Шо?

— Радейку забув.

— Дячу, друже (пі-і-іп).

— Та беріть і йдіть вже нахуй, со всєм уваженієм.

По чорному екрану з нечитаємою швидкістю бігуть титри, в кінці з“являе ся напис: «Всі пірсонажі вимишльоні, факти вигадані, ніхуя такого не було. Кінець кіна»

Раздел: Без рубрики

Страшне кіно, або Прєдложеніє, від якого…: 1 комментарий

Добавить комментарий