Троада-Біч, або SNAFU, дісант!

Автор: | 28.01.2019 17:15

– И… р-ряз! И… два! За правого борту не засікайте! И… р-ряз!

Ітакйськйі десантний бот, більше схожий на скриню з дірками для весел та відкидною десантною апарелью попереду, грізно насувався на троянський берег.

Впрочєм, грізно — то сильно сказано, бо був він один. Де була остальна ахейська ескадра — мужні спартанці, чисельні мікенці, нестримні в бою мірмідонці, шлємоблєщущі аргосці та хитровийобані критяни — хуй йо зна. Чи то вітром єх по морю порозкидувало, чи по карті шось переплутали та висаджувались зараз десь в іншому місці, лякаючи на пустих скелястих берегах диких кіз — то невідомо.

Загалом все йшло по тій схемі, шо через багато столітть американські вояки назвуть кодом SNAFU, шо в перекладі означае «ситуація нормальна, все пішло через сраку». В цілому — війна як війна, другої не буває.

– И… Р-р-ряз!.. Суши вьосла, шоб в берег з розгону не в“єбстись, бо всі внутрі попадаємо. Приготуватись. Перший ряд зімкнути щити. Хто перший ступить на троянську землю — отримае мідаль Афіни та козу! – надривався Одисей.

– Й троянсього списа в печінку… – пробурмотів шеренговий Філомілєт, що йому випало стояти в першій ланці. – Та я єбав так воювать, де прикриття з флангів? Де ці срані спартанці з Менелаєм? Це в нього троянці жінку спиздили чи в мене?

– Мавчать, блять! Разгаворчікі! – рявкнув сержант Поліктор. Йому було краще, бо він стояв у другій шерензі, тому мідаль Афіни йому могла ся не дістати.

Бот м“яко штовхнувся в берег та став.

– Доставка! – гукнув керманич Теоклітор (позивний «Де ти, клитор»). Тому вапще було охуітельно, бо кермо у десантному боті позаду, так шо мідаль Афіни йому не світила аж ніяк.

– Відчіняй апарель! – страшно заревів Одисей, розмахуючи ксіфосом. – Пашлі, пашлі, пашлі!

Дошка на вірьовках з рипінням поперла вниз. Тучже в пройом щільно полетіли троянськи стріли, довбячи по щитах ітакійського десанту. Перша ланка з матюками поперла назад, зминаючи другу.

– Зачиняй апарель! – ще страшніше зревів Одісей.

– Та заєбав ти, зачиняй-відчиняй… – виялався шеренговий Діоклес, – шо я тобі, турнікєт?

Тучже отримав в вухо від шеренгового Філомілєта, котрому зовсімне хтілося за медалями, та потяг канат. Дошка поперла назад догори, отримавши на вітання ще пару-трійку троянських стріл, що с деренчанням віп“ялися в неї зовні.

В опчім, все дуже сильно нагадувало висадку десанту на Омаха-Біч з фільму Олівера Стоуна «Порятунок прайвіта Райана», тіко знятому в кіножанрі «пеплум».

Дісантура мовчки сиділа всередині бота та слухала, як час від часу по дошкам тукають стріли. Ніхто мідалєй вже не хотів — ані імені Афіни, ані самого Зевса.

– Шо, так і будемо сидіти? – запитав Діоклес. – Як мишонкі в коробчонкє? Зараз вони катапульту підтягнуть, та нам пиздарики. Чи давайте зьобуватися ссюди, доки SNAFU не перетворився у FUGAZI, чи вже давай роби шось, Хитромудрий.

Одісей відкашлявся, та протиснувся між десантників до зачиненої апарелі.

– Чуваки, агов! – заволав цар Ітакійський. – А чо стріляємо?

– А хулі ви приперлися? – донеслося з берега.

– Ну так… поговорить.

– Так говоріть студи, ми вас чуємо.

– А позовіть старшого. Хто в вас старший?

– Цар Пріам. Тіко він старенький, майже не ходить, тому сюди не прийде.

– Ну тоді замістітєля.

– Замістітель його, принц Паріс, теж занятий — він зараз вашу Оленку Прегарну єбе, га-га-га… – зареготали грубі троянці.

– А це ж Турція, но то?

– Ну, дапустім.

– То, може ми туристи на відпочинок. Оллексклюзів, всі діла.

– Тоді виходьте з баркасу по одному, без зброї та з піднятими руками. В одній руці загранпаспорт, в другій – путьовка. Бо після останніх туристів отель легше було спалити, аніж відмити. Заїбав вже ваш Тагіл та сцяти в басейн.

Одісей взяв себе обома руками за бороду та тяжко замислився.

– Хлопці, агов! – знов заволав Одисей. – Ви ж бачите шо ми на човні?

– Не сліпі.

– То ми тоє, «чєлнокі». Приїхали до Турціії за крамом. Покупкі робить. Жити ж треба якось, Ітака острів небагатий…

На березі настала тиша, ледь порушена якимось бурмотінням. Потим хтось несильно постукав в дошку апарелі зовні. Одисей дав знак Діоклесу, той трохи приспустив дверцята човна. Цар обережно, одним оком визирнув на берег.

Перед ним стояв чорний та волохатий, турок турком, одним словом – троянець.

– А який саме крам треба? – спитав троянець.

– Та сілякий. Міхові шупки жіночі, дубльонкі, маринарки шкіряні, мешти лякіровані. Ще хітони такі, знаєш, з тьома полосками, спортивні. Прикраси золоті теж, якшо є. Парфумерія. Все беремо.

– А гроші в вас є? – підозріло запитав троянець.

Цар виразно побрязкав мішочком з касою.

– То виходь, попиздимо. Тіко сам виходь, не треба шоби зайві чули.

***

– Та ти ахуєв! – лютовав Одисей на березі, перекреслюючи списом линию, проведену на піску – Як ми тут всі розмістимося? Давай далі митницю та кордон перенесемо. Ще метрів на дваццять.

– Ужмьотєсь как-нібудь.

– Тоді й ви ужмьотісь. Де ви палатки свої з харчами поставите? Чи ми будемо за вашою шаурмою та пахлавою через кордон бігати? Я ж не тіко про себе думаю! Про опще діло!

– І то вірно. Добре, давай дванадцять метрів. Плюс вісім нєйтральна зона. Я ж понімаю, салдацька жизнь нелегка. А в нас не тіко оленки є, в нас і «наташкі» – троянець знову гигикнув. – Але тіко через касу. А не так шо дівку зняв, та в гречку скакнув забесплатно. І шоб дєвочок не обіжать!

– Добре. Забилися. Перенось кордон. Тіко от шо…

– Шо?.. – нашорошився троянець.

– Тут скоро ще «чєлнокі» підпливуть. Аргосці, евбейці, пілосці, та прочі підараси, до чужих грошей жадниє. Так щоби з ними гешефт йшов тіко через наше порто-франко. Право виключної торгівлі. Нехай стають на березі де хочуть, мене це не єбе, хоч постріяйте єх з катапульт до фраса, але торгуємо лише тут і лише через нас. З нас вам за то буде доля з мита, шо ми з них злупимо. Нам гурт — єм вроздріб. Самі винні. Треба було вчасно в дісант підпливати.

– Дикси. Ну шо, давай, старий. Завтра ся збачимо, бо день був тіжолий. Ти не проти, кшо мої хлопці стріли з вашого баркасу повитягують, бо вам вони не треба, а нам атчьотность по розходу боєкомплекту треба здавати?

– Та беріть! – великодушно погодився Одісей. – Партньори ми, чи ні?

Ітакійці вже натягували на березі намети та тягли туди зброю, харчі та обмундірованіє.

***

– Царю… царю… – хтось мовив пошепки, та посмикав Одисея за ногу.

– Га-а-а! – заорав зпросоння Одісей, нашарюючи коло себе меч-ксіфос у пітьмах намету.

– Тіхо, тіхо… Це я, Теоклітор, керманич.

– А най шляк тя трафить! Я вже думав — напали на нас. Шо ся трапило?

– Касу заніс. – керманич побрязкав мішечком з грошима. – Дельта з гуртових закупівель від пілосців та евбеїців. Арголіда та Мікени завтра розрахуються. Старий Нестор, коли ся довідав – що він проєбав, трохи сиву бороду собі оби-двома руками не видрав. А евбейський Паламед — він же барига прожжоний! – отруту хтів приймати, ледь втримали. На горло кожного десятого шкіпера скарав, за те шо місце висадки переплутали. А шо поробиш? В нас тепер з Іліоном контракт!

– Ох, еба-а-ать… – Одісей спробував звестись на ноги, та стукнувся головою в ребро жорсткості царського намету.

– Ахілєс взагалі біжав вже вбивати тебе. Каже — ми воювать припливли, за безсмертною славою, а не барижить, бо барижить і з Греції можна було. Так троянці йому передали, що як він безсмертний, то вбити його, звісно, не вбьють, але відпиздять атмєнно, так шо він ще жалкувать буде що безсмертний.

– І шо, Ахілес злякався? – здивувася Лаертід.

– Та не те шоб злякався, просто призадумався. А шоб він зовсім не сумував, то троянці сказали, шо пиздитися будемо біля Скамандру — то така річка місцева, – та біля Скейських воріт вони зроблять спеціальні майданчики, то там можна буде покривати себе безсмертною славою щоденно з дванадцятої до сімнадцятої нуль-нуль, окрім суботи та неділі.

– А шо головнокомандуючий Агамемнон?

– Вапще забухав. Каже — та я єбав так воювать.

– Ти диви. Прямо слово в слово як наш Філомілєт перед десантуванням… Скіко тут? – Одисей підкинув важкий мішечок.

– Тут тіко налічка, тисяч п“ять в драхмах по місцевому курсу, є ще розписками та вєксєлями дохуя. Ну, ділити вирішили по чесному, по ітаццьки-піраццьки, як завше. По одній долі на весло, два на сержанта, штири на керманича, штири — корабельний общак, дванадцять на царя.

Ще окремо на Ітаку човна відіслали — Пінілопчику твоєму хутряну шубку та парфумчиків, а маленькому Телемасику — цукерок. До біса гарні тут карамельки! Но то не з долі здобичі — то дарунок від команди. Гадаю, шо тижні за два кораблік обернеться. Все так?

– Так, так, – криво посміхнувсся Одісей. – Пірати Срєдізємного моря. Це всьо на сігодня?

– Ну… – Теокліт вочевидь зам“явся. – Менелай, Оленкин чоловік, запропонував запитати тебе, шоб ти запитав у своїх троянців, шоби ті запитали в палаці, шоб там запитали у Пріама… кароче, то чи ніззя там за Оленку його Прегарну грошима порішать? Шоб вся ця єбала скоріш скінчилася, та ми по хатах порозходилися?

– І шо? – з надією скинувся Одісей.

– Трохі на місці його не вбили, – честно відповів Теокліт. – Всім ахєйськім воїнством. Сказали — єбальник завали, щінок, тут така офігенна війна починаєцця, а він вже додому хоче. Сказали — спасібо скажи, шо поїхали твою жінку визволяти, як справжні твої друззя, та ще й тебе із собою взяли.

Одисей сів на ложе та понурився.

– Іонічєская сіла… Шось підказують мені богі олімпійські та хуйові прєдчувствія, шо ця війна скоріш ніж за десять років не скінчиться… – скорботно прошепотів цар Ітакійській Одисей Лаертід.

Раздел: Без рубрики

Троада-Біч, або SNAFU, дісант!: 2 комментария

  1. jonathan-simba

    —FUGAZI

    Если мне первым делом пришло на ум название альбома группы Marillion, а уже потом – армейский сленговый акроним периода войны во Вьетнаме (означающий Fucked Up, Got Ambushed, Zipped In), то, получается, я еще не совсем поехавший, у меня еще есть шанс, правда, доктор??

    Ну, а если серьезно, то тема весьма животрепещущая… Хотя и мастерски скрытая за иносказаниями…

    И да, мы тоже в десять лет можем не уложиться…

Добавить комментарий