Справжня історія царя Леоніда (шортрід)

– І шо, все так було? – потрясьонно спитав Феоліп.

– От так, як тобі розказую, – відповів Архедонт, витираючи пивну піну з вусів та ставлячи глечик на стіл. – Побий мене Грамавєржец, якшо брешу. Постояли вони біля колодязя, про шось попизділи, потім Лєонід як заоре «ТА ПАШОВ ТИ НАХУЙ!!!111», підскочив, та пхнув сандалею прямо в груди того перського посла так, шо той сторчма в колодязь полетів.

– Та ти шо! А потім?..

– А потім його волоцюги єнших персіццькіх діпламатів в колодець пожбурляли.

– Єбануті, ну чесне слово.

– Но то. Тіпа ти Лєоніда не знаєш. – Архедонт знову сьорбнув пива. – Слухай далі. Виходе його жінка, Горго — ну там вже саме ім“я говорящеє – та питає: це шо було вапще? Шо вони тобі наговорили такого, шо ти так ся сказив?

А Лєонід каже — звідки мені знати, я по пірсіцькому не розумію. Белькоче шось, чорномазий, може реп читає. Я, каже, такого не люблю. Ні чорних, ні реп, ні ваабще — нічого ніпанятного не люблю. В мене башню, каже, відразу зриває, коли шось ніпонятне. Я людина проста, мене зліть не можна.

– Так ніззя казати «чорний». Треба «афроперс» – зауважив Феоліп.

– Ти будеш слухать шо я розказую, чи станеш сам піздєть, а я тоді буду просто пиво пить?

– Все, все. Мовчу.

– Так от. А жінка йому каже — а чи ти знаєш, довбойобе, шо це єдиний колодязь з якого вся Спарта воду бере? Шо ми тепер пити будемо? Дохлий пєрсіковий сок? Кароче, каже, лізь до колодязя, доставай як хочеш, але шоб через п“ять мінут єх там не було, бо пиздець тобі, бодібільдер єбучий, або я не Горго.

– Ото попав пацан нінашутку…

– Но то. Кароче, постояли пацани біля колодязя, маківки почухали, спіймали якогось сабаку — а шо вже тірять? – та кинули його туди, до персів. До двадцяти дорахували, докі бовкнуло. От ті би поліз в такий колодязь?

– Та ну його нахуй.

– Ну от і вони так подумали. Взяв він триста своїх жуліків, та втік із Спарти, перечекати, покедь Горго ся не заспокоє. Двинув кудись в Фессалію. А шо йому було робити?

– Всьо правільно сделав. Я би теж втік.

– Але на Термобаях… знаєш де це?

– Ага, був. Там скеля зліва, а море справа. Дуже обережно треба на колісниці їхати, бо ся зверзити можна, особливо якшо бухий.

– Но то. І от стрічають вони там мільон персів, шо пруть ім назустріч!

– Та ну нахуй мільон! Скудов стіко персів???

– Ну не мільон, але люде кажуть шо тищ до ста таки було. Слухай, візьми ще пива та кихось сухариків. І от лізуть ці перси, злі як шершні із-за своїх діпламатів. Та таке попадалово. Спереду — сто тищ персів, а ззаду роззлючена шо фурія Горго з качалкою. На скелю там хуй задряпаєшся, тіко в морі ся втопити.

– Попадалово як є. Зстисли звсюди.

– Само по собі. Але. От шоб ти зробив, як мущіна? Тіко чесно?

– Ну понятно – шо. Шо за вопрос вапще?.. – Феоліп сьорбнув пива. – Хтось з наших вижив?

– Нє. Та як ти тут виживеш? Сто тисяч — це ж не десять тисяч… Це навіть для Лєоніда задофіга. Але єбашилися, кажуть шось дні зо три. Перси вже самі були не раді, відпускали його, кажуть — йди собі куди хочеш, тіко не в нашу сторону. А він — ага, січас. Мені назад дорогі нєт. Як в той камєдії: «лібо я веду пацанів на прорив, лібо вона веде мене в аїд». Ну, давай за героів. Не чокаясь.

Випили. Хрумкнули сухаріками.

– А Горго шо?

– А шо Горго. Плякала сильно, побивалася шо першою не встигла на Термобаї, тіко нєпонятно с якою метою. Думаю, шо там всі би своє отримали, нє ісключая персів. Але сказала шо пиздець тепер всім персам аканчатільно. Любила вона його, зарізяку. Єх… який хлоп чоткій був!

– А колодязь?

– Та біс з тим колодязем! Я тобі про любов, а ти мені про камунальні сооруженія! Дурний ті Феоліп. Нечуйний.

– Та нормальний я. В мене двійко діток. Але як понять тих бабів? Ну персів я ще понімаю, а от етого зрозуміти не можу.

– А шо тут розуміти? Все просто як доміно. Не було б злих бабів — не було б героїв.

Так шо давай, Феоліпе, підіймай кєраміку, вип“ємо за наших прєкрасних дам. Стоя і чокаясь так, шоб аж з келихів летіло!