Анонімні герої, або Псіхотерапія

– Діньочок добрий. Хазяїн на господі? – запитав Одісей у вартового курета, що стояв біля входу в діомедовий намет, спираючись на спис та потіючи в бронзовому шоломі.

– Та як сказать, – неохоче відповів курет. – Сидить в хаті, але велів усім казати, шо дома його нема.

– А шо так? – здивувався Одисей.

– Та ви його самі попитайте, пане Одисею. Бо мені вже самому кось не по собі. Заходити навіть втуди лячно.

Одісей погрюкав по одвірку .

– Кого там з тартару принесло? – ревонуло с хати. – Сказали же панятним язиком: «відіш дома нєт нікто!»

– Це я, Одисей Лаертід. Діомеде, поговорить треба. Справи невідкладні, божественні.

В хаті помовчало.

– Бухнуть є шо?

– Нє, нема… – спантеличено відповів цар Ітакійській. – Яле якшо треба…

– Не треба. Якшо нема шо бухать — то заходь. Яле якшо знайду – то тобі пиздець, хоч ти й Хитромудрий.

Одисей нахилив голову під полог та ступив в темну прохолоду аргоського шатра.

Басілей Аргосу, Діомед Тідід сидів на ослопчику в дертому золотому царському хітоні та ся роздивляв свої намозолені трудовими вбивствами руки. Одисей обережно присів поруч. Посиділи, помовчали.

– Ну, давай вже, починай, – похмуро сказав басилей аргоський — Єбаш со всєй дурі.

– Бабу-то за шо? – з докором спитав Лаертід. – Тім болеє багіню. Тім более кохання.

– Яку? – здивувався Діомед.

– Афродіту. Ти шо, не пам“ятаєш нічо? Ти ії списом прохромив. Добре що вона относітельно безсмертна, а то залишилися б ми без любві у цьому світі.

– Коли? – ще більше здивувався Діомед.

– Позавчіра. Слухай, може ти спочатку розповіш як то було? І шо вапще з тобою коїться? По братськи, як басілєй басілєю?

Діомед зітхнув, вижлуктав з глечика літри зо два козячого кіфіру та відкашлявся.

– В общем так. Заєбла мене ця війна, вєчний понеділок шо починаєцця в суботу. Сидимо тут на піску котрий вже рік, кожень день одне й теж саме. Вдень стяжаємо славу безсмертну, вніч — контрабанду. Мої вже так ся тут освоїли, шо городи порозбивали, поросяток завели, я навіть кішку на даху намету бачив. Скоро женицця на троянках почнуть. Я сука вже стіко тих троянців понавбивав, шо навіть числа такого не знаю – а я ж математику добре в гімнасію вчив! – прімєрно два на десять в якомусь-то там ступеню. В мене тіко імена великих побитих героїв записувать папірус скінчився. А вони все лізуть. Я вапще інколи думаю, шо там, в тому Іліоні кась трояноматка сидить, та яйця з троянцями вікладує. Ну от я й засумував. Від безсмислінності сущіствованія.

– Ну? – підбадьорив товариша Одисей.

– То почав употріблять, шоби знять стрес. Спочатку по чарочці після різанини. Потім більше. Потім перейшов на нерозбавлене. Потім по два піфоси в день, бо як не вип“ю, то фізіческі хуйово.

– І як довго дліцця запой? – суворим докторським голосом спитав Одисей.

– Та десь років зо два вже. А шо мені? Я ж гєрой богоравний. Не перебивай, слухай. І от, синячити мене теж заєбало. Хватіт, кажу сам собі, бухать! Є в мене сила волі, чи ні? Герой я чи шопопало? Буду тверезитись та брати Трою сам. Два дні якось насухо протримався, а на третій прибігає вєстовий від Агамемнона, каже — срочно на вихід, там троянці майже до кораблів прорвалися. Сам Еней веде! Я схопив списа, шолом — та до бою. І от тут мене настігло, відімо, бойове бізуміє. Бо не пам“ятаю ніхуя, а то шо пам“ятаю — того ні на землі, ні на небі, ні навіть в аїдові існувати не може.

– То не бойове бізуміє, – сказав Лаертід, – а бєла горячка. Або, як кажуть вчоні, «алкогольний дєлірій». Нізя ж так, два роки непрестанно бухать, та раптом припинити. Ото бєлка обично і приходе на другий чи третій день. Треба якось обережно із запою виходити. Понімножку дозняк скидувать, або в поліклініку лягать. Під контроль лікарів. Звернувся би до Махаона із Подалірієм, вони самого Асклєпія, мєдицінського бога, нащадки. Прокапали б тебе, пігулок би понавиписували. А то ти там такого нахуєвертив… бойовий бізумєц, блять, алкоголічєскій.

– Сільно? – з надією в голосі шо не дуже «сільно» спитав Діомед.

– Гєроїческі. Спочатку всі в ужасі порозбігалися, шо наші, шо троянці, аж щити порозгубили. Потім боги до тебе Афродіту послали, думали гарна жінка тебе успокоїть. Ти ії списом — хуясь! Вони до тебе бога війни Ареса, шоб вже суворо образуміть. Ти його теж списом, хуясь!.. Шо прімєчательно, цілив по яйцям.

– Попав хоч? – зацікавлено запитав Діомед. Ареса він не любив.

– Не, промазав. В пузо попав. Тепер богі олімпійскі сидять там у себе на Олімпі, рєшають…

– По моєму вопросу? – похмуро уточнив Діомед Тідід. – То вони, я тобі скажу друже, дохуя на себе беруть.

– По своєму вопросу. Кажуть — ну йо до фраса бути богами в таких нівміняємих смертних. Краще вже десь чесно на роботу устроїтись. Арес сильніше всіх лютує. Каже — я стараюсь для них, війни ім організовую, похорони з оркєстром, а вони мене по яйцям! А Афродитка сидить та плаче.

– Мда, – похмурнів Діомед. – Недобре з нею вийшло. Гарна вона тьолка, хоч і дурна, шо надувная. Вибачитись якось треба, бо геть получаєцця не по-геройські…

– Цвєтов їй відправ букет, – порадив Одисей. – Та канхвет троянських коробку. Баби таке люблять. На жертовничку спали з молитвою, воно дойде. Але я до тебе не по тій справі. Ти от тверезий посидиш тиждень-другий, а потім сьо по новой. Так?

– Нє ісключєно, – так само похмуро відповів басілей Аргосу.

– Ну то вставай, та пішли, – Одисей ляснув себе по стегнах та піднявся з ослончику.

– Куди? – з підозрою запитав Діомед.

– Там побачиш. Тіко перевдягнись по-прілічному, але корону не бери.

– А охорону?

– Теж не треба. Просто, як нормальна людина, тіпа погулять пішов.

***

Герої перетнули табір ахейців та підійшли до непримітного намету без варти. Одисей відкинув полог, та гостинним жестом запросив друзяку до поміщщенія, за ним зайшов сам.

В середині намету, прямо на ковдрі, по колу сиділи майже всі царі та герої ахеян. Одягнені були дуже скромно, без вінців, тіар, корон та єнших клейнодів. Діомед, підозрюючи кесь западло, тривожно подивився на Лаертіда. Той заспокійливо примружився та приклав пальця до вуст, закликаючи товариша до тиші.

Клоній з Беотії та Нестор Пілоський посунулися, даючи місце новоприбулим, й Діомед з Одісеєм ся втиснули між них.

– Нарада якась таємна? – ледь чутно запитав Діомед у Лаертіда. – Чи містерія? Шо за йобана блять масонська ложа, шо навіт я, третій командуючий армією, за неї ніц не знаю?

– Нє. Сиди тихо, роби як всі.

– Кхм-кхм… – відкашлявся головнокомандуючий ахейського війська цар мікенський Агамемнон. – Вродє как всі вже тут. Ну шо, почнемо, богоравні та шлємоблєщущі. Привєт, я Агамемнон, алкоголік.

– Хайре, Агамемнон! – відповіли всі єнші царі та герої.

– Привіт. Я Нестор, алкоголік, – сказав цар Пілосу.

– Хайре, Нестор, – знову відгукнулися царі та герої, ванакти та басілеї.

– Привєт, я Аякс Оиілід, алкаголік…

– Привіт, я Аякс Теламонід, алкаголік…

Діомед дивився на проісходящєє страшними, як у калідонського вепря очима.

– Одисею, – зашепотів він в вухо Лаертіду лячним шопотом. – Пішли зсюди, бо мені якось не по собі.

– Привіт, я Одісей, алкоголік, – раптом гучно озвався цар Ітаки.

– Хайре, Одисей! – дружньо озвалось коло. Одисей боляче штовхнув ліктем Діомеда під ребро.

– Привіт… – промимрив Діомед. – Я Діомед, син Тідея, цар Аргосу, Тірінфу, Епідавру… та ви шо, тіпа не знаєте? Всі ж свої.

Присутні мовчки, уважно та вичікувально дивились на Діомеда. Одисей ще раз пнув товариша ліктем під ребра.

– Алкаголік… – ледь вичавив з себе Діомед. Присутні з полегшеннім видихнули, та гукнули «Хайре, Діомед!»

– Позаяк сьогодні моя черга перша, то не будемо баритися, а я відразу з вашого дозволу почну, – сказав головнокомандуючий Агамемнон. – Бо дуже я балакучий, можу в п“ять хвилин ся не вкласти, то ви мене осмикуйте, якшо затягну. Народився я в неповній та дуже складній родині. Мамка моя єбалася з рабами та за то ії хтіли втопити. Але вона перепхнулась ще з тими, хто хтів ії топити, та в ітоге вийшла замуж за мого батька, де ії єбали усі, включаючи батькового брата і кажеться я теж. Але точно не помню, бо вже тоді начав употрібленіе алкоголю.

Батька мого зарізав власний племінник, тому я був предоставлений самому собі та швидко зв“язався з ніпадхадящою компанією рабів, бандитів та кентаврів, де моя залежність від спиртного тіко усугубілась…

– Це шо, якась псхіатрічна секта? Чи Махаон з Подалірієм таки виготовили свій Еліксір Неєбіческого Щастя? – тихо спитав Діомед Одисея.

– Це зібрання групи Анонімних Героїв Алкоголіків, – так само тихо відповів Одисей. – Тут царі та герої допомагають один одному залишати ся тверезими та позбавляти від алкогольної залежності. Треба тіко відкрити душу та визнати свої проблеми. Дуже допомагає, скажу тобі. Дванадцятішагова програма!

– Та може у нормальних людей воно і допомагає! – яро шопотів Діомед, – Шо в них там за душею? Прийшов з роботи, поїв, посрав, поїбавсь, ліг спати. А шо я розкажу? Шо мій батько, Тідей Нечестивий, вбив чотирьох своїх дядьків, а при розграбуванні Фів з реготом їв мозок живої людини? Ти йобу ся дав… Я от Агамемнона слухаю, в мене вже волосся дибом. Це ми ще обох Аяксів не чули. О, бляхамуха, там ще та буде історія… за Аякса Малого я не дуже знаю, а у Великого така біографія, шо на ніч краще не читати…

– От тому нормальні люди ходять на нормальні групи Анонімних Алкоголіків, – тихо та повчально відповів Одисей. – А ми — на Анонімніх Героїв Алкоголіків. Нормальних людей сюди не пускають, бо вони тутай не те шо пити не кинуть — щей и клєй нюхати почнуть. Сиди та слухай. Агамемнону потрібна твоя допомога. А це, по-перше і головне, твоя увага до його проблем.

– … і таким чином в мене на сьогодні — два місяці, один тиждень та штири дні повної тверезості! – скінчив свою сповідь цар Агамемнон. Шатро зірвалось в аплодисментах. Головнокомандуючий шарівся та няковів як дівчина.

– Ну, а тепер, дамо слово нашому новачку. Просимо, Діомеде!

– Я… – сказав Діомед та сковтнув слину. – Е-е-е… Взагалі-то в мене компанія була хороша. Наслєдственность хуйова. Мій тато втратив бєзсмєртіє, дароване Афіною, за те шо виїв мазгі у чєлавєка… А потім позвав одну тьотку з Беотії на побачення біля струмочка, та замість того шоб ії виєбать, зарізав ні с того, ні с сіго. Та от Клоній Беотієць, шо поруч сидить ії знав, Ісмена звали. От я б, напрімер, спочатку виєбав, а вже потом… Може тому я і став алкоголіком?..

Присутні уважно слухали Тідіда, та із співчуттям кивали головами.

***

Під кінець зібрання по колу пустили шолом для пожертви на потреби групи Анонімних Героїв «на чай та піченькі», потім встали на ноги, взялися за руки по колу, задерли голови до стелі шатра та заголосили «боже, дай мені наснаги винести те, шо я можу винести, терпіння, шоби прийняти те, шо не можу…», потім по одному розійшлись з намету, загорнувшись в темні плащі.

Останніми виходили Одісей та Діомед.

– Ну шо, полегшало, Тідідичу?

– Та шось таке є, Лаертичу. Але покі ніпанятно. Треба ще раз спробувати. А, йоб твою мать!..

– Шо таке? – тривожно запитав Одісей.

– Та розліглась під шатром кась свиня пьяна. Перечепився за йо в патьомках. А ну, вставай, с-с-скатіна! – Діомед копнув ногою доліниць лежаче тіло. Тіло дригнуло під геройським копняком, але не поворушилося.

– Еге… тут шось не теє… – Одісей присів біля тіла, та перевернув його навзнак. Це був мертвий чоловік молодого віку, та сивий як лунь, включаючи брови. На пиці в мерця застиг вираз невимовного жаху.

– Троянський шпигун, – сказав Діомед. – Підслуховував під шатром.

– Допідслуховувався. – озвався Одисей. – А я казав тобі, шо нам, царям та героям, кому попало душу відкривати не можна навіть в тєрапєвтіческіх цілях. От тому в нас свої, окремі від усіх групи Анонімних Героіческіх Алкоголіків. Ну шо, давай по хатах, старий. Приходь завтра на зібрання групи після вечірньої різанини, о дев“ятнадцятій нуль-нуль. Група буде відкрита, так шо можеш кусь наложницю взять. На відкритих групах нічого такого особо страшного не розказують. Чайку поп'ємо з пічєньками.

– Приду! – сказав Діомед, ухопив мертвого шпигуна за ногу та покрокував до свого намету, тягнучи невдаху по піску.

– Та кинь його тут, – порадив йому в спину Одисей. – Варта вранці підбере.

– Собаці згодую, – не обертаючись відповів Діомед. – На шо доброму мнясу пропадать?

– Царі та герої, царі та герої… – тихо сказав Лаертід. – Ото як ви тверезі такі добрі, то мо краще би бухали.