Люд розпорошений, ле на однім грунті.
Ми всі немирні, від початку
аж до скону,
Не як вірмени, з часу спарапетів,
Не як жиди, що ходять по планеті,
У пошуках батьківського Сіону –
За кайдашеву грушу
Я і ти
Вже ладні єден єдного вбивати.
З твоєю матінкою може моя мати
Заголосить.
Ле «позивниє» згадувать не варто –
Бо плач скінчиться. Несподіванно і раптом.
І вчеплятся сиві старі в волосся,
Одна одній.
Нам жити довелося
В Сарепті,
Де розноголосся
Фарбує чисту воду на рубін.
Ти чийсь був син?
Я теж був чий-то син.
Нам похуй вже. Ми в позі ємбріонів.
Тліємо. Рідний грунт в долонях
Не дасть трави.
І груша не зросте.
Над нашими курганами мете.
То б“ються наши чури, наші мами,
Батьки сиві чуби рвуть до нестями,
Мій небіж автомат пристібує до клями,
Твій син перевіряє акеес.
Москаль регоче.
Джизес ся не скрес.
Амінь.