– Діду…
– Га-а-а!.. Та не лякай так! Не підходь ззаду, коли дід спить, бо я дрючком переєбсти можу! Я ж той, псіхічєскій! Он, у баби запитай. Вона одного разу ззаду підійшла, то ми на Азовське море не поїхали із-за травматалогії.
– А можна ще питання?
– Ніззя.
– А хто такі правасєкі?
Дід гучно виддихає, та ховає дрючка. По тому довго думає.
– Ти знаєш, шо в армії саме тіжоле?
– Танк!
– Нє. Капать.
– Шо «капать»?
– Та похуй шо капать. Бліндаж можна, або траншею. Або вапще яму, щоб хтось в пітьмах ногу зламав.
– Ого!
– Так от. Беруцця сто людей. Прєдпочтітельно мущіни призовного віку, але в наш час і бабів брали, і вони всі капають.
– Бліндаж?
– Я ж кажу — похуй. Вони собі капають, а командір потім дивиться на то накопане, та каже — от, із цього може бліндаж вийде, а із цього трамшея. А от те закапуйте нахуй назад, бо ні на шо не годицця. І от вони капають, капають,.. капають, капають… капають… капають…
Дід засинає. Онук борсає його.
– Га-а-а! Шо?..
– Капають, діду, і шо далі?
– Ага. І от із ста людей таке капаніє витримують може три, а може штири. Як у наркоманів колічество виздоравлівающіх.
– А остальні шо? Помирають?
Онук трєпещє від ужасів.
– Тю. Та нє. Чому помирають? Тікають в нацгвардію, або на праізводство. Так от. Тих, що витримали, загоняють в опщій накопаний бліндаж, кидають палєту води та зачиняють на місяць. А через місяць відчіняють бліндаж і з туди виходе тіко один.
– А єншіх він поєв???
– Тю. От шо ти в мене такий кровожадний? То помер, то поєв… Весь в свою бабцю. Та теж така була хіщна, доки я на ній не оженився. Інші потікали.
– З бліндажу???
– А шо? Втекти тіко з того світу не можна. А з бліндажу занєхуй дєлать.
– Але як?
– То тобі знати не треба, бо ти ще малий. Карочі. І виходе він, останній, і гарчить на місяць.
– Правасєк?
– Не, связіст.
Онук майже не плаче.
– А правасєкі?
– Які ще правасєкі?.. Ти ж про нелюдь питав…
Дід знову засинає. Онук гарчить та виє на місяць. Потім знову борсає діда.
– Діду, гранд, вейкап! Кажи вже про правасеків! Нау, нау, нау!
Дід розплющує очі.
– Та нема ніякіх правасєків, і ніколи не було.
– Так нам в каледжі казали…
– Та єбу я шо вам в каледжі казали. Правасєкі — то як вовкулаки. Міфологічні істоти. А каледж тобі тре мінять, бо я онука на квантову фізику віддавав, а не на ваєнну міфологію. Связісти — є. Развєдоси — то майже та ж хуйня, але бєз дротів — теж є. Даже віртольотчікі є. А правасєків — нема. То казка. Городська лігєнда.
Онук сидить та дивиться на діда як на снігову бабу, що несподіванно попросила закуріть.
– От скажи мені, онуче — підараси є?
– Ніт. Є алтернатів-гендер двох тайпів на першому левелу самоідентифікування. За «підарасів» грошовий штраф та сошиал пенальті.
– От. І правасєков нема. Ні документів, ні УБД, ні упомінанія. Ні пенсіонів, ні виплат. Ні подяки, ні відшкоди. Як то може бути? То скудов взятися правасєкам? То міф. Як підараси. Нема таких.
Онук плює на підлогу, хреститься та виходе на двір. Дід одним оком за тим слідкує. Потім обережно дручком стука в дверцята шафи.
– Друже Бобер. Вилазь. Маладьож вже пішла на діскатєку.
З шафи вилазить старий та сивий правосєк.
– Знаєш, старий, але єбав я таке слухати, особливо про «підарасів». Кропаль було обідно.
– А як ти ім ще простіше розпедалиш? Тож маладьож. Вони тіко на гендеру понімають. В толерантній спільноті одностайно відмінили підарасів та правасєків. То добре діло. Тіко шо правасєкам забули прав хоч як у підарасів надати. То чом ти образився, братіку? Карочі. Є шо? Чі всьо?
– Та ще є.
– То наливай.
Дід та правасєк бухають с того шо є.
– Заспіваємо, друже?
– Ніззя. Сабака почує, буде вити. Невістка прибіжить.
– Скажеш шо я связіст.
– Та кий з тебе связіст, Бобер, ти ж інтілігєнт!
Обидва регочуть, собака почина не то шоби вити, але тихесенько підвивати.
Заходе онук забрать забуту зарядку для мультіфону, та застигає що жінка Лота.
– Це хто був, діду?
– Де?
– Та отут.
– Та ніхто.
– Ага. Примарилося. Ну то я пішов.
– Но давай.
– Але за підарасів то було обідно. Толерантна спільнота вже давно визнала…
– Та пиздуй, або дручком!
– Та вибачайте, неню, вже йду.
Онук підхоплює мультіфон, зарядку, хреститься, клониться неньові та виліта на двір до мапєда. Дід знову відмружує одне око, відличує про себе п“ятнадцать «від останнього приходу», та гупа дрючком в стелю.
– Там ковбаска є. І памідоркі. Баба робила. Ключі від хати та пікапу на гачку. Ти вибач, друже Бобер, шо ми з тобою правасєкі, а не підараси. Бо так би хоч шось отримали, а так — хуй. Но то, доля така. Най про нас не знають. Най так живуть. Бог все бачить. Слава, друже!
Стеля рипає, шось брязкає склом, потім за хатою заводиться двигун пікапу.
Дід накривається ковдрою та робить відімость шо спить.
