– Паєхали, – каже Фокс. – Довгіє прощанія — довгіє сльози. Тим більше шо нєпрілічно плакать в капітана. В тебе дєсять днів урлепу, а йому ще служить. Пхай баула до паравозу. Двадцять друге та двадцять чверте місто. Верхні полки.
– Ну, ми поїхали, – кажу я.
– Ну єхайте, – каже капітан.
– Так ми сірьозно поїхали.
– Та уйобуйте вже нахуй, – шморгає носом капітан.
– Так ми щас візьмемо та таки поїдемо!
– Я зараз патруля покличу, шоби він вас в вагона запхав. Єхайте вже. Ніззя так довго прощатися, бо я себе відчуваю наче кась Джульєтта з балкону.
– Всьо то, шо міжду нами було…
– Ніхто ніколі не дізнається. Особливо шо ви тут в Маріку за останні п“ять днів наіспалнялі.
– А шо ми такє особєнно наіспалнялі? – театрально дивується Фокс.
– Я вам потім рапорти покажу. То добре, що ви гражданські парамілітари. Бо я не знаю, чи є звання нижче шеренгового, куди вас сука разжалувать, але я б вам вигадав вєлосіпедний танк замість галери. По трібуналу. Вас пустили пожити в поміщення телекомпанії, докі не буде білетів на Київ, нахуя ви стали там інтерву давать? Тераз вся країна дума, що в нас армія состоїть з двух довбойобів — один бородатий комік в кєпкє, другий — голий по пояс бабуїн. Всьо єхайте. Бо буду приміняти зброю. Давайте обнімемося напаслєдок. Тіко чєсно напаслєдок.
-Ви єдєтє? – ввічливо питає провідниця. – Бо поєзд поєдєт, а ви как хотітє.
– Прошу до мене державною мовою! – напіщенно відповіда Фокс. – Не «поєзд», а трейн. І не «ви как хатітє», а єз ю віл. Сенкью вері матч. Летс за пати стартед.
Та лізе в потяг з баулами. Проводниця лячно хрестицця справа на ліво.
– Не треба цього патріархату, – кажу я провідниці. – На мене він не діє, бо я католик. На мене вапще ніхуя не діє, окрім прямого наказу камандіру. Де у вас тут місце дваццять штири?
– Вони точно їдуть? – тихо питає літінант.
– Хуй йо зна, – також тихо каже капітан. – Потяг ще не смикнувся. Але думаю шо да, тіко не роби грусне вираженіє ліца, бо розчуляться та не поїдуть.
Собака гавка на прощаніє.
– Тихо, Бокс! – каже літінант. – Тебе ще тіко не хватало. Зараз Фокс обратно вилізе, бо він сабаків любе. Ща ще з тобою обнімацця почне. Сидь тіхо на сраці та роби пічальну морду, як пєрєд кармьожкой.
Я лізу в потяг. Потяг смикує.
– Ну, добре відпочить, – каже капітан. – Вам жеш в Кийові є де жити?
– Та знаю я одну тілікампанію… – мутно кажу я, замикаючи платформу. – там поживьом.
– А ну стаять! – реве капітан, шукаючи кобур.
– Поєзд камандє «стаять» не паччіняется, – грайливо каже провідниця, визираючи через плече.
– Бокс, взять! – каже літінант.
Бокс ся диве на потяг та робе собачій фейспалм.
Не, так воювать ніззя.
Прощаться нужно так, как будто встретитесь через пять минут, а встречаться так, будто не виделись сто лет. Это работает всегда – и на войне, и в миру.