Паріс перевернув списа тупим кінцем догори та погрюкав в пузо дерев“яного коня.
– А ну, вилазьте студов! Досить вже дурака включать. Шо ми, ніпанімающі? Га, шо мовчите, ахеяни?
Коняка таки мовчала.
– Може спалимо його к їбіням? – запитав пелтаст, шо стояв поруч. – Як самі вилазити не хочуть?
– Спалити, негайно, бо воля священа того вимагає… – тучжі завив віршами жрець Лаокоон. – Богів олімпійсьих, бо буде нам срака…
– А ну цить! – рявкнув Паріс. Після смерті Гектора він сильно відчував себе командіром. – Йди в храм до себе распоряжацця… Спалить, спалить… Ти спочатку зроби такого коня. Тут однієї дрєвєсіни тіко на зимове опалення для половини Трої. Шо скажеш, Оленко?
– Я так думаю, шо ахєйців треба студи виколупать, а коня забрать. Та в хаті поставити. Бо тож художнє ізделіе, – відповіла Олена Прегарна, достобіса схожа на польску акторку Магдадлену Мельцаж.
– Тягніть драбину, – рішуче віддав наказ Паріс. – Та відколупайте ізделію пузо. Нехай вони звітту повипадаюсть, а коня заберемо в Трою. В саду поставимо. Нехай діти граються.
Пелтасти хутко збігали за драбиною, приклали ії до дерев“яного коня та почали вовтузитися із металевим пєтлямі, шо зачиняли черево іздєлія.
– Пішло, пішло, пішло… – сказав пелтаст — Ієба-а-ать!..
Із черева коняки лавою, зі дзвоном та гуркотінням, змітаючи альпіністів, посипались склянки тьомного коліру.
Всі троянці порозбігалися та позалягали, іспользуя складкі мєстності.
– Шо це було? – спитав Паріс, вилазячи з канави та обтрушуючи хітона. – Цицькі Афродіти! А ну, принесіть одну скляночку.
Самий сміливий пелтаст підкрався до купи, витяг із неї склянку, метнувсь до канави та подав камандіру. Паріс скрутив фанфуріку голову та обережно принюшився. Потім попробував на смак
– Настойка на спірту, – авторитетно оголосив Паріс. – Сімедсять два градуси, плюс-мінус. Хєрня якась.
– Бійтесь данайців, дари пріносящих… – знову завив Лаокоон, здіймаючи руки гори.
– Та завали вже пельку! – люто заорав Паріс на жерця. – Шоб ти так дарів боявся, коли тобі єх парафіяни до храму тягнуть. А ну пішов нахуй ссюди! Як відокремили церкву від держави, то я зараз тобі так голову від остального відокремлю!..
– Мені шось тоже це не дуже альо, – похмуро сказав Еней, син Анхіса. – Шоб таке корисне ахеянці залишили? Ти ж єх знаєш, вони шо не вип“ють — то понадсьорбують. А шо там на пляшці написано?
Паріс покрутив скляночку в руках, та вдивився в етікєтку.
– Та шось по ахєйскому. Ніц не зрозуміле. Медицина якась. Я так думаю, шо коли вони зйобувались, полкову аптєку покидали, бо в човни вже не лізло. Карочі. Пхайте все назад в коня, та тягніть до Трої. Там розберемось.
***
Через штири години, як звечоріло, Одісей разом з групою куретських пластунів-спіцназовців обережно підійшов до троянської брами. За ними в потьомках ховалися два батальона важкої штурмової спартанської піхоти.
Одісей постукав у зачинену фірточку, шо була пропиляна в брамі, та забрана рішоткою типу «рабіца.
– Га? Є хто на господі?..
Троя мовчала, як той кінь.
Одісей тихесенько відчинив браму, та одним оком зазирнув на двір. Поперек проходу лежав та хропів троянський діжурний у званні сіржанта.
– Перепрошую пана…
Діжурний перевернувся на єнший бік та захропів ще сильніше.
Одісей зробив руками тактичний знак, та куретський спіцназ безгучно влився в браму, розтікаючись по векторам займаючі тактичні пойнти. Один з куретів зачепився за голу бабу, шо лежала на тротуарі й виматюкався. За спіцназом, достаючи пофарбовані в зелене для невідімості махайри, в калітку вломились спартанскі броньовані дуроломи, гуртуючись по відділенням та розбігаючись по вулицям.
– От і все, – сумно сказав Одісей. Йому треба було йти до палацу, шоб там койсь хуйні не скоїлось. Він рушив в напрямку царської резиденції, зачепився за ту ж саму бабу, та теж виматюкався.
***
Олена Прегарна сиділа на сходах палацу, та дивилась пустими очами в нікуда.
– Гм-гм… – ввічливо сказав Одісей.
– Сука ти, – відповіла Олена. – Хітрамудра. Я так й знала, шо це кесь западло. Шо то було вапще?
– Глод. По-вашому «бояришнік». Настій, сімдесят два градуси.
– А в коробках?
– Касєти Алегрової та Міхаіла Круга.
– Нєлюді.
– То війна, Оленко… – Одісей сумно зітхнув. – Заєбало все, я домів хочу. Жінку давно не бачив. О, до речі, про жінок… шо робиш ввечері? Є прідлаженія.
Над Троєю ставало заріво пожежі. Хтось десь несамовито вив.
– Чоловіка в наркологію везу.
– Якого?
– Паріса. А шо, другий теж тут? – Олена помітно напружилась.
– Мєнєлай? Та тут. Біга десь із своїми спартанцями, різню всіляку робить та творить насілія. Про тебе, до речі питав.
– Ну то я пішла, – Олена спішно стала зі сходів, поправила прічоску та ся направила в хату, де був викопаний підземний хід. – Бо він єбанутий, ти ж сам знаєш. Бувай, короче, Хітрамудрий. Спасібо тобі за всьо, сучий ти сину. Шоб ти здох.
– Блядувать було не треба, – похмуро відповів Одісей. – Сиділа б дома в Спарті — ніхуя б не случілось. Чи курвила б собі по мєсту житєльства. Нашо було в Трою їхати шо просто поїбацця? От ви, баби, всі такі — накурвите, а потіч чоловікі з-за вас нап“ються, та Трою спалять. То женщінов провина, не богів, що згинуть і герої, і вожді…
– Йди нахуй, – сказала Олена Прегарна, – Гомер всратий.
Та пішла в хату тікать через лаз.
– Бо від долбоемізму лікує лиш один алкоголізм… – сумно закінчив вірш Одісей, дістав цибурбан, запалив та сів на сходи палацу.
